ВСТУП

На час хрещення Руси образ святості був достатньо розроблений у християнській традиції Візантії, який поширився на Русь. Але процес сприйняття в християнській культурі не є механічним актом – це творчий процес прилучення до загальнохристиянських цінностей. Результатом чого і є формування власне київського образу святості, відмінного від традиційного як для Візантії, так і Заходу, що відрізнявся особливим, лише йому притаманним трактуванням теми Христоподібності. Ці особливості уособлюють київські святі.

ВСТУП

Постать Паїсія Величковського належить до плеяди яскравих духовних діячів, якими була багата Україна періоду XVII-XVIII ст., і які мали значний вплив на розвиток духовної традиції народу. У цій плеяді Паїсію належить надзвичайно особливе місце. Будучи монахом, Величковський зумів гармонійно поєднати у своїй особистості духовно-аскетичний подвиг з науково-інтелектуальною діяльністю. Він не лише аскет, а й розсудливий духівник і письменник-перекладач. Його духовно-аскетична спадщина багатогранна: преподобний відроджує у своїй монашій спільноті давню практику творення Ісусової молитви та, притаманний східному монашеству, інститут старецтва. Аскетичні ідеї та думки доходять до нас з письмових праць старця, а це – листи з особистої переписки, монаший устав його спільноти, 45 аскетичних глав під назвою «Крины сельные или цветы прекрасные», апологія «Про умову молитву» та «Добротолюбіє».

ВСТУП

Храмовий спів є невід’ємною часткою історії, духовности, церковного життя кожного народу. Спів розкриває сутність народу, його церковну свідомість, характер і безсмертний творчий геній. Багатство і велич української богослужбової традиції проявляються в піснеспівах її богослужінь. Започаткований ще в Київській Русі, храмовий спів до кінця XVII століття досягнув вершин свого розвитку. Попри те, церковний спів і досі недостатньо досліджений.

ВСТУП

Християнство як богооспробуємо показатидкровенна релігія закорінено в Отці. Він не тільки основа і фундамент всього тварного й нетварного Буття, але також життєдайний корінь усякого отцівства. Таїна Отця як джерела життя – це таїна Пресвятої Тройці. Зіслання Святого Духа в П'ятдесятницю стало плеромою життя космосу. Саме тоді людина отримала можливість звертатися до особи священичого сану у формі «отче». Отець християн – це Бог любови й Одкровення, милосердя й прощення, це Господь покаяння. Досвід упалого людства засвідчив, що людина потребує Бога, Який явився у Христі. Гріх як духовна недуга через Спасителя може бути прощеним. Дар покаяння переданий Церкві Отцем. Про його внутрішню преображальну дію свідчить двохтисячолітній досвід християнства в постатях тих людей, котрі здійснили особисту Пасху в Христі від рабства смерти й гріха та осягнули правдиву свободу праведних через дар примирення.

ВСТУП

Кожний народ, який прагне обґрунтувати свою культурну й релігійну ідентичність, намагається сягнути своєї минувшини. Адже минуле – це процес формації, становлення народу. Про жоден феномен у світі не можемо ґрунтовно твердити, не сягнувши до його витоків, не спостерігши, що саме зробило його таким, а не иншим, який був шлях його розвитку. Глибоке коріння нашого минулого, на підставі якого будувалося світорозуміння, сягає часів Київської Руси. Це не просто «ідея» або «філософія», а те споконвічне, чим пройняті плоть і кров народу, що з покоління в покоління живе в нас.
Минуле усього народу включає в себе формування свідомости, виховання, творення суспільної постави. Кожен народ намагається своїм розумом і духом сягнути національного минулого, свого коріння, бо инакше ніколи не зрозуміє себе. Тому не даремно народна мудрість голосить: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

ВСТУП

Чернецтво в історії християнства відіграє важливу роль. Монастирі в усі часи були вогнищем віри, просвіти й культури. Чернецтво, будучи в усіх своїх виявах і формах явищем суто церковним, на Сході ніколи не було якимось винятковим станом, а завжди сприймалося як зразковий образ християнина.
Разом із християнством в Україну прийшло чернецтво. З прийняттям християнства у Києві та в інших містах почалася розбудова численних чернечих осередків, де ченці плекали за давніми зразками аскетичне життя. Святий Антоній Печерський повернувся з Афону, щоб звершувати чернечий подвиг на рідній землі, св. Теодозій Печерський започаткував у Києві киновійний монастир, що жив за Студитським уставом.

ВСТУП

Христос утворив одну-єдину «свою» Церкву. Вона, за словами св. Августина, свята, хоча й складена з грішних людей. Одним із найбільших людських гріхів є розділення Христової Церкви, які неодноразово ранили Церкву – Христове Тіло – упродовж історії.
Не обійшли стороною поділи і розколи й нашу помісну Київську Церкву. Ми ще й понині є свідками її конфесійної роздробленості. Тому проблема подолання гріху розділення, залікування ран, залишених поділами, тобто екуменічна проблема є надзвичайно актуальна як для нашої Церкви, так і в цілому для Христової Церкви. За благородну справу відновлення єдності Церков у Христовій Церкві бралися найбільш світлі і святі постаті видатних діячів християнства. В їх сузір’ї яскраво сяє «зоря» нашого генія, християнина й патріота, митрополита Галицького Андрея Шептицького.

ВСТУП

Уже на самих початках християнства в Україні прослідковуємо намагання сусідніх держав впливати на нашу Церкву, використовуючи її у своїх цілях. Ситуація ще більше погіршилась у ХХ ст. з приходом радянської влади. Саме цей період виявився найбільш трагічним як для українського народу, так і для Української Греко-Католицької Церкви. Складовою частиною кривавого насилля в Україні стало навмисне переслідування релігії та насадження атеїзму. Знову справдилися слова Христа «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас» (Ів. 15:20)

ВСТУП

Дослідження богословської думки митрополита Андрея Шептицького – актуальна тема. Аналіз богословської спадщини архипастирів Української Греко-Католицької Церкви є реальною спробою ідентифікувати власне богослов’я, яке плекалось упродовж віків ще від хрещення князем Володимиром Київської Руси. Саме такий підхід дає змогу окреслити та ствердити особливості та оригінальність богослов’я Київського християнства, спадкоємицею якого є УГКЦ.

ВСТУП

«Наш світ має крайню потребу духовних отців. Він часто їх відкидав, бо вони здавались йому такими, що не викликали довір'я, або їхній спосіб навчання виглядав вже застарілим і мало захоплюючим для тогочасної ментальності. Тепер, однак, світ намагається знайти нових і тому страждає у страсі та непевності, не маючи живих духовних зразків, ані певних орієнтирів. Той, хто є отцем у Дусі, якщо справді ним є, – а народ Божий завжди умів такого розпізнавати, – не буде ніколи намагатися вчинити інших цілком подібними до себе, але допоможе знайти дорогу до Царства».