Андрій  СМОЛЬСЬКИЙ

Таємниця Церкви невіддільна  від Таїнства Євхаристії. „Там, де Євхаристія, там і Церква”, писав св. Кипріян Карфагенський . Тому можна говорити про Євхаристійну природу Церкви або про Євхаристійну еклезіологію.
Церква є вечерею, євхаристійною вечерею. Сутність Церкви — євхаристія, в якій члени Христові збираються в одне ціле й утворюють Його тіло: „Збагніть усю святість того моменту, - читаємо в Ареопагітиках, - коли священні символи, що позначають Христа, і через які ми прилучаємося до Нього, покладаються  на божественний вівтар, всі святі, що незримо присутні при цьому, засвідчують свою неподільну єдність і святий союз із Ним.

Олег ЧУПА

Питання першості Римського Патріарха було і залишається одним із найбільш контроверсійних моментів християнського богослов’я, зокрема еклезіології. Св. Йосафат виясненню Петрового служіння приділяв велику увагу, оскільки від самих початків свого існування Київська Церква вважала своє сопричастя із Римською Церквою благословенним даром1. У „Катgхизмh”, який був призначений для вірних, а отже мусів бути написаний доступною мовою та наповнений зрозумілими аргументами, він коротко і ясно подає розуміння служіння Римського Патріарха. Робить це св. Йосафат, з’ясовуючи Символ Віри, зокрема поняття вселенськості Церкви.

Василь ЧУДІЙОВИЧ

Монстранція і Потир... Два моменти євхаристійної дійсності, за якими у часі тягнеться довга традиція. У пропонованій статті не переслідуємо мету зупинятись на впливах Протестантизму на розвиток західного розуміння Євхаристії, а лише зосередимо погляд на періоді до 1054 року (офіційного розколу між Східною та Західною Церквами).  Це період зародження суперечностей на грунті іконоборства, що так чи інакше торкалися і питань Євхаристії. 

Дмитро НАКОНЕЧНИЙ

Маланкарська Орієнтальна православна церква сирійської традиції в Індії має досить  трагічну історію. Вона вважає своїм засновником апостола Тому, місце мученицької смерті якого знаходиться недалеко від м. Мадрас і дотепер почитається віруючими. Перші спільноти в Південній Індії вже з’явилися в епоху раннього християнства. Козьма Індікоплов, описуючи свою подорож по Індії в VI сторіччі, пише в своїй «Християнській топографії», що стародавня церква Індії була пов’язана з церквою Персії, котра використовувала сирійський обряд і мову богослужінь. Є відомості про двох єпископів, які відправилися у 823 р. з Персії до Індії з декількома сім’ями переселенців.

Андрій ЦИБ

“Прийдіть, ввійдімо на гору Господню, в дім Бога нашого, і побачимо славу Його преображення... від світла приймімо світло, щоб сподобитись Його просвічення...”
                                                                                  (вечірня Преображення, стихира Литії)

Людям усіх часів завжди була знайома “проблема часу.” Людський розум і людська релігія в той чи інший спосіб старались вирішити цю проблему.
Тут ми постараємось оглянути християнський досвід часу, яким він був від початку, і яким він “приноситься Церквою у дар ще і тепер.”

Олег ЗИНИЧ

Немає нічого в світі святішого, величнішого і такого глибинного у своїй суті, як Євхаристія. Вона вчить бачити серед довкілля не просто існування саме в собі, а бачити Божий Дар, вчить не просто сприймати світ, а приймати  Дар буття, щоб ним жити, преображувати, приймати з подякою. Сама ж назва Євхаристії про це говорить як про Благодарення. Це звернення до нас, заклик вміти приймати все з подякою, радіти “за всіх і за все” .

Володимир КРАВЦІВ

Християни, як добровільні і чіткі послідовники Христа, не раз і не два зустрічаються із реальною дійсністю гріха, не раз через нього спотикаються, падають, але це аж ніяк не може вказувати на відчайдушне, вкрай важке чи взагалі безвихідне життя кожного з нас. Поглянувши на упадок людини глибинніше, у світлі Божого Одкровення ми здатні відчитати всемогутній Божий Промисел. Річ у тім, що гріхопадіння є приводом того, щоб кожен відчув та усвідомив величезну перспективу стати людиною, яка постійно чогось шукає, прагне, добивається і ніколи не зупиняється на тому, що посідає у “стані гріха”. Тим самим ми і виконуємо заповідь Христа: “блаженні вбогі духом”. Перебуваючи в “ущербненому стані”, ми маємо час на осмислення та можливість вповні, в цілості оцінити те, що втратили. Хто краще оцінить великий дар здоров’я, як не той, хто його втратив?

Підготував Андрій КОСАР

Уже протягом півтора століття точаться дискусії у лоні УГКЦ щодо використання терміну „православний” у її богослужінні*. Диспути велися на різних рівнях: поміж єпископами, серед священиків а також між вірними. І хоча на даний час питання вжитку терміну „православний” у богослужінні УГКЦ вже не викликає гострих дискусій, як це було буквально десять років тому, та все-таки у деяких місцевостях цей термін і надалі не вживається у богослужінні, а спроби відновити його використання зустрічають спротив серед народу. А це, в свою чергу, означає, що для свідомості деяких людей слово „православний” ще дотепер продовжує бути чужим. Причиною цього є зміна значення слова, яка, можемо припустити, відбулася всередині ХІХ ст., бо саме із цього моменту починають лунати пропозиції щодо заміни слова „православний” на слово „правовірний” або повністю вилучити це слово з богослужбового вжитку.
Для того, щоб розкрити первинне значення цього слова, – а це зможемо зробити лише тоді, коли з’ясуємо деякі моменти його походження