Жертовність є важливою чеснотою, бо демонструє, наскільки людина живе за Божим законом, наскільки готова допомагати ближньому, жертвувати собою. Іншими словами, жертовність є одним з виявів любові християнина до Бога і ближнього. Та чи розуміють сьогодні християни суть жертви, особливо матеріальної? Якими мотивами керуються складаючи пожертву? Чи слід чекати якоїсь «вигоди» від складеної жертви? Про це ми вирішили запитати о. Ігоря Шведа, заступника директора БФ «Карітас» СДЄ УГКЦ, який в силу своїх обов’язків неодноразово досвідчував справжню жертовність християнина та знає, як вона переображує життя і жертводавця, і потребуючого.

Отець Михайло Бучинський – адміністратор парафії Різдва Пресвятої Богородиці у місті Стебнику. Перша освіта – педагогічна: декілька років працював вчителем географії. У 1991- 1994 рр. навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа. На сьогодні отець Михайло є редактором «Живої води» – часопису Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

Любий читачу! Не знаю, хто ти… Хлопець? Чи дівчина? Юний, чи вже в літах? Щасливий, чи розгублений на вулицях мегаполісу, ім’я якому світ?... Не знаю. Але знаю напевно, що маєш у найглибших закапелках свого «я» щось потаємне, навіть священне… І висловити це важко, а мабуть, неможливо. Знаю, що ти, я і всі ми – глечики (пор. 2 Кор 4,7), всередині яких криється клаптик паперу, а на ньому – унікальне Слово. У кожного – своє, рідне, неповторне. Але записане рукою єдиного Автора. І це нас єднає, як єднаються картини одного і того ж митця. Всі вони попри свою неповторність – творіння одних рук. Тому несуть на собі стиль Автора. І всі ми прагнемо поділитися цим Словом з іншими, бо знаємо його лише ми і його Автор…

Другий Ватиканський собор про Воплочення Сина Божого висловлюється у спосіб, який може видаватися для нас дивним: Ісус Христос, Первосвященик Нового і вічного Завіту, взявши на Себе людську природу, приніс у це земне вигнання піснеспів, який усі віки лунає на небесах. Він, Христос, об’єднує в Собі всю людську спільноту, щоб вона разом з Ним співала цю божественну пісню прослави. Це священиче служіння Він продовжує здійснювати через свою Церкву, яка не лише у звершенні Євхаристії, а й іншими способами, передусім через богослужіння добового кола, безупину прославляє Господа і заступається перед Ним за спасіння всього світу (Конституція про Святу Літургію, п.83).

Осередки іконописання на Україні розміщувалися в містах, де зростав культурний та економічний розвиток. Такі міста ставали і суспільно-політичними центрами, що, в свою чергу, ще більше сприяло їх розвою. Іконописні школи розміщувалися почергово у Києві (ХІ-ХІІІ ст.), Перемишлі (ХІV-XVI ст.), Галичі (ХV-XVI ст.), Самборі (ХVI ст.), Львові (ХV-XVIІ ст.). У Перемишлі та Львові були найбільш відомі на той час іконописні осередки в центральній Європі. Головним центром розвитку церковного малярства ХІV-XVI ст. був іконописний осередок Перемишльської єпархії.

Слово. Завдяки ньому можна зробити так багато. Ним творився світ, бо воно було на початку (див. Ів 1, 1). Ним можна спонукати до творення добра, окрилити, підбадьорити, втішити, застерегти та врятувати. Укріпити… А можна словом і навпаки – засмутити, образити, розчарувати, підвести, занапастити і навіть… вбити. Для нас слово необхідне, як повітря, адже без нього ми не могли б існувати у спільноті, яка називається людством.

Дамаск. Ранішні промені сонця зігрівають купол Собору Пресвятої Богородиці. Ще не минуло й століття відтоді, як у 636 році місто завоювали араби-мусульмани. До храму кам'яними сходами здіймається Мансур. Добротна одежа молодого сирійця-християнина виказує його приналежність до двору халіфа. Головний податківець Дамаску на мить зупиняється на порозі церкви... «Перед дверима храму Твого стою і від страшних мислей не визволяюся», – молиться він. Сьогодні Мансур приступатиме до Пресвятих Тайн. Відчуття своєї негідності перед величчю Бога переповнює його серце.

Христос, живучи на землі і подорожуючи ізраїльськими просторами, безнастанно навчав своїх учнів і тих, що йшли за ними. Своє повчання він здійснював використовуючи основний засіб людського спілкування ― мову. Часто слухачі не розуміли суті сказаних Ісусом слів, в таких випадках Він був змушений тлумачити сказане. Оскільки Христос – Боже Слово – воплотився в єврейській культурі, то, ймовірно, і проповідував арамейською мовою. Читаючи Євангельський уривок про вознесіння Ісуса, зустрічаємо його вказівку учням навчати всі народи: «Ідіть і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх зберігати все, що я вам заповідав» (Мт 28,19-20).

В наш час чимало мирян, будучи християнами, не знає, як правильно звертатися до духовних осіб: патріарха, митрополитів, єпископів, священиків, дияконів, монахів. Навіть освічені люди роблять помилки у використанні звертань до церковної влади, а що вже казати про простий люд. Тому важливо бути обізнаним з нормами церковного етикету. Незнання цих правил мовної поведінки може стати причиною прикрих незручностей та непорозумінь. Церква є ієрархічною структурою. Її духовенство поділяється на кілька чинів. До найвищого чину належать єпископи, згодом йдуть священики, а далі – диякони.

Віруючим людям добре відомі слова, які винесені у заголовок публікації. Вони взяті із першого розділу біблійної книги Буття, де описується сотворення світу. З них ми бачимо, що все існуюче постало завдяки Слову Божому. Але не вперше цю важливу правду віри намагаються підважити, щоб остаточно заперечити віру в самого Творця. Про маніпуляції, пов’язані із подібними спробами, розповідає фільм Крістіана Річа «Питання віри», саме про нього піде мова у нашій публікації.