ВСТУП
Питання про те, ким є Ісус Христос стосовно Бога Отця, є не лише богословською проблемою; воно стосується самих основ християнської віри та розуміння людини і її спасіння. Якщо Христос є лише найдосконалішим серед творінь, а не справжнім Богом, то Його спасительна місія позбавляється абсолютного характеру, а разом із нею й сама надія на обожествлення людини. Саме навколо цього питання розгорілась одна з найгостріших богословських суперечок ранньої Церкви, яка привела до скликання Першого Нікейського Собору (325 р.) – події, що заклала фундамент християнського віровчення на наступні сімнадцять століть.

Нікейський Символ віри, прийнятий на цьому соборі, і досі лунає в літургіях усіх основних гілок християнства, а його головний термін єдиносущний (гр. ὁμοούσιος) залишається незамінним виразом православної тріадології і христології. У 2025 р., у рік 1700-річчя Нікейського Собору, інтерес до його спадщини набув особливої інтенсивності як у богословській науці, так і в екуменічному житті Церкви, що робить звернення до цієї теми особливо актуальним.
У цій перспективі об'єктом нашого дослідження є Перший Нікейський Собор як богословська та церковно-історична подія. Предметом праці є догматичний зміст Нікейського Символу віри, зокрема ключові терміни ἐκ τῆς οὐσίας τοῦ Πατρός та ὁμοούσιος, а також термінологічна пара οὐσία та ὑπόστασις у їхньому богословсько-історичному розвитку.
Метою роботи є цілісне дослідження Першого Нікейського Собору, від його передумов і перебігу до змісту прийнятого Символу і значення нікейської спадщини для сучасності. Завданням нашої роботи є послідовно висвітлити явище Вселенського собору як інституції та передумови скликання Нікейського зібрання, проаналізувати аріанську суперечку та перебіг собору включно з прийняттям Символу віри, з'ясувати генезу і богословський зміст ключових нікейських термінів, а також розкрити значення нікейської спадщини для богослов'я та екуменічного руху третього тисячоліття.
Праця складатиметься із двох розділів, історичного й богословського, перший з яких включає чотири підрозділи, а другий – три. У першому розділі – «Історичні передумови та контекст Першого Нікейського Собору» – ми дослідимо явище вселенського собору в його термінологічному та еклезіологічному вимірі, звернувшись до грецького поняття σύνοδος та його поступового переосмислення Церквою. Відтак перейдемо до аналізу аріанської суперечки як безпосереднього богословського приводу для скликання Нікейського собору, зокрема розглянемо вчення Арія, його витоки та внутрішню структуру аргументації. Зрештою зосередимося на передумовах скликання собору, його перебігу та аналізі самого Нікейського Символу віри в тому вигляді, в якому він був одностайно прийнятий отцями собору.
У другому розділі – «Догматичний зміст Нікейського Символу віри» – ми зосередимося на богословській реконструкції трьох ключових понять. Спочатку розглянемо генезу і значення виразу ἐκ τῆς οὐσίας τοῦ Πατρός та його роль у запереченні аріанської думки у створені Сина. Далі дослідимо складну термінологічну пару οὐσία і ὑπόστασις, їхнє синонімічне вживання в донікейській та ранній післянікейській традиції, а також остаточне розмежування у кападокійців. Нарешті простежимо генезу і богословський зміст терміна ὁμοούσιος від його суперечливої передісторії аж до утвердження в церковній догматиці. Третій пункт другого розділу присвячений значенню Нікейського Символу в історії Церкви та для сучасності, зокрема в контексті сучасного наукового дискурсу і позицій церковних предстоятелів з нагоди 1700-ліття Нікейського собору.
Дисципліною нашої праці є патристичне богослов’я, адже Нікейський собор актуалізував у своїх засіданнях святоотцівське вчення та став на захист богослов’я. Патристичний підхід дозволяє простежити богословську думку у її витоках, виявити тяглість між апостольською традицією та соборними визначеннями IV ст., а також поєднати конкретний доктринальний аналіз з ширшим церковно-історичним контекстом. Для цього поряд із викладом соборних рішень та богословських понять ми постійно звертатимемося до автентичних джерел і до наукових коментарів.
Джерельну основу роботи складають передусім твори та статті богословів та дослідників феномену Нікеї. Найбільш значущими працями є твори Анатолия Спасского «Начальная стадия арианских движений и Первый Вселенский Собор в Никее», Василия Болотова «Лекции по истории Древней Церкви», Ярослава Туркала «Нарис історії Вселенських соборів», Антона Карташева «Вселенские Соборы», Алексея Лебедева «Из истории Вселенских соборов», а також видання пов’язане із ювілеєм 2025 р. – Джана Гвідо Веккі та Джованні Марія Віан «Ставка Костянтина. Як Нікейський собор змінив хід історії» (італ. La scommessa di Сostantino. Come il Concilio di Nicea ha cambiato la storia (2025)).
Як допоміжною літературою ми користуватимемося працями провідних богословів-істориків, які прилучилися до опрацювання історії Нікейського собору, а також сучасними науковими дослідженнями, що розглядають Нікейський собор крізь призму сьогодення: Анатолия Спасского «История догматических движений в эпоху Вселенских Соборов», Георгия Флоровського «Восточные Отцы IV-го века», Михаила Поснова «История Христианской Церкви», Александра Бриллиантова «Лекции по истории Древней Церкви», Клауса Шатца «Загальні Собори – віхи історії Церкви». Серед новіших праць залучатимемо монографію Генріка П'єтраса «Sobór Nicejski (325). Kontekst religijny i polityczny, dokumenty, komentarze», збірник Анджея Барона та П'єтраса «Документи Вселенських Соборів» (пол. Dokumenty Soborów Powszechnych (2001)), а також дослідження Олесі Жаданович, Олексія Кащука, Петра Балога, присвяченими окремим аспектам Нікейського собору та його сприйнятті. У третьому пункті другого розділу ми також залучимо офіційні церковні документ Міжнародної теологічної комісії «Jesus Christ, Son of God, Saviour» та Апостольський лист Папи Лева XIV «In unitate fidei», висловлювання Папи Франциска, Блаженнішого Святослава (Шевчука) та Вселенського Патріарха Варфоломія I.
Для розкриття теми застосовуватимуться такі методи дослідження: аналіз – під час збору інформації та вивчення джерел і богословських текстів; синтез – для поєднання зібраних матеріалів в цілісну картину дослідження; порівняння – для зіставлення різних богословських позицій, зокрема аріанської та нікейської, а також донікейської та післянікейської термінологічних традицій; термінологічний аналіз – для дослідження генези і розвитку ключових понять ὁμοούσιος, οὐσία та ὑπόστασις; доповнення – для актуалізації нікейського спадку у сучасному богословському та екуменічному контексті.

ВИСНОВКИ
У цій дипломній роботі здійснено цілісне дослідження Першого Нікейського Собору, від його церковно-історичних передумов до богословського змісту прийнятого Символу віри та значення нікейської спадщини для Церкви у сучасності. У першому розділі – «Історичні передумови та контекст Першого Нікейського Собору» – розглянуто явище вселенського собору як інституції, аріанську суперечку та безпосередні передумови скликання собору. З'ясовано, що грецьке поняття σύνοδος від самого початку означало зібрання осіб для вирішення спільних питань, спочатку у світському контексті, а відтак інкультуроване Церквою як вираження її соборної природи. Відтак прообразом для єпископських зібрань став Єрусалимський Апостольський Собор (Ді 15, 1-30), а практика провінційних синодів утвердилась уже в II-III ст. Нікейський Собор став новим кроком, адже це було перше зібрання, ініційоване і профінансоване державною владою, відкрите для єпископів з усієї ойкумени.
Безпосередньою важливою причиною для скликання собору стала аріанська суперечка – найгостріший богословський конфлікт ранньої Церкви. Пресвітер Арій, спираючись на богослов'я антіохійської школи та певні ідеї Орігена, вибудував суворо логічну систему, за якою Бог є абсолютною монадою, а Син – найдосконалішим творінням, другим богом на зразок платонівського деміурга, який існував не відвічно, бо був час, коли Сина не було. Ця позиція мала далекосяжні сотеріологічні наслідки. Якщо Христос не є справжнім Богом, Він не може обожествити людину і здійснити її справжнє спасіння. Опонент Арія, єпископ Олександр Олександрійський, відстоював апостольську традицію, однак лише зі скликанням Нікейського Собору відповідь Церкви набула нормативного вселенського виміру. Встановлено, що аріанська криза була лише одним з приводів скликання собору, поряд з необхідністю встановлення єдиної дати Пасхи та уніфікації сповідування віри в різних помісних Церквах.
Аналіз передумов скликання та перебігу Нікейського Собору засвідчив, що імператор Костантин Великий відіграв роль модератора та гаранта єдності, але не богословського арбітра. Серед чотирьох єпископських партій, присутніх у Нікеї, вирішальна роль належала прихильникам Олександра, освіченим захисникам віри на чолі з Осієм Кордубським, які наполягли на включенні до Символу ключових термінів «з сутності Отця» та «єдиносущний». Полеміка показала, що виключно біблійна термінологія виявилась недостатньою. Аріани майстерно пристосовували будь-яке біблійне формулювання до своїх поглядів. Саме тому Отці вдалися до філософського терміна ὁμοούσιος, надавши йому принципово нового змісту. Нікейський Символ, підтриманий і підписаний 318 єпископами, засудив аріанство і закріпив фундаментальну христологічну істину: Ісус Христос є «Богом істинним від Бога істинного, родженим, не створеним, єдиносущним Отцю».
У другому розділі – «Догматичний зміст Нікейського Символу віри» – здійснено детальний богословський аналіз трьох ключових понять нікейського богослов'я. З'ясовано, що термін ἐκ τῆς οὐσίας τοῦ Πατρός відіграв роль першої лінії захисту проти аріанського твердження про тварність Сина. Він стверджував, що Син походить не з «нічого», а з самої Божественної сутності. Водночас цей термін виявився недостатнім для повного вираження позиції, оскільки не усував загрози субординаціонізму, вкоріненого в оригенівській спадщині.
Дослідження термінологічної пари οὐσία та ὑπόστασις показало, що в епоху Нікейського Собору ці поняття ще не були чітко розмежовані й уживалися як взаємозамінні синоніми, про що свідчить навіть авторитет Атанасія Великого, безпосереднього учасника собору. Олександрійський собор (362 р.) засвідчив, що обидві богословські партії, прибічники трьох іпостасей і прибічники однієї іпостасі, насправді сповідували ту саму віру, розуміючи під різними термінами одну й ту саму реальність. Лише каппадокійці, св. Василій Великий, св. Григорій Богослов та св. Григорій Ніський, остаточно розмежували ці поняття, сформулювавши загальноприйняту формулу μία οὐσία – τρεῖς ὑποστάσεις.
Особливу увагу у другому розділі присвячено генезі та значенню терміна ὁμοούσιος. Встановлено, що цей термін мав складну і неоднозначну передісторію: він уживався гностиками та монархіанами, зокрема Павлом Самосатським, і навіть був засуджений Антіохійським собором (269 р.) Саме тому частина єпископів у Нікеї ставилася до нього з підозрою. Проте, як засвідчило дослідження, отці Нікейського Собору свідомо «переосмислили» підозрілий термін, вважаючи себе автентичними носіями живого апостольського досвіду, вони наповнили його новим змістом, стверджуючи повну онтологічну рівність і сутнісну тотожність Сина з Отцем.
Термін ὁμοούσιος став тим «наріжним каменем», без якого жодне формулювання не могло достатньо захистити від аріанських маніпуляцій, і саме завдяки титанічним зусиллям Атанасія Великого, а відтак визначенню кападокійців, він утвердився як незамінний вираз християнської тринітарної та христологічної віри.
Третій пункт другого розділу присвячений значенню Нікейського Символу для сучасної Церкви та богословського дискурсу. Показано, що нікейська спадщина є актуальною одночасно у кількох вимірах. У христологічному вимірі формулювання Нікейського собору залишається незмінним фундаментом. Ствердження, що Ісус Христос є єдиносущним Отцю, унеможливлює зведення Його до «мудрого вчителя» або «пророка справедливості», що Папа Лев XIV у 2025 р. влучно назвав «новим аріанством». В екуменічному вимірі Нікейський Символ є найширшою богословською підставою для діалогу між католиками, православними та більшістю протестантів; спільне читання Символу Папою Левом XIV і Вселенським Патріархом Варфоломієм у Нікеї 28 листопада 2025 р. стало вагомим жестом цієї єдності. У синодальному вимірі собор 325 р. закладає взірець соборного вирішення богословських питань через консенсус єпископів – моделі, яка залишається актуальною для сучасного синодального процесу. У пасхальному вимірі ухвала Нікеї про єдину дату Пасхи залишається незавершеним практичним завданням, на яке звертає увагу і Блаженніший Святослав Шевчук, і підписана у 2025 р. на Фанарі Спільна декларація. У місійному вимірі нікейська спадщина є духовним фундаментом опору будь-яким формам ідеологічного захоплення Церкви та релятивізму людської гідності.
Підсумовуючи, Перший Нікейський Собор є не лише важливою сторінкою церковної історії, а живим богословським ресурсом, актуальність якого не зменшується. Ключовим його здобутком є Символ віри, в якому Церква вперше у вселенському масштабі сформулювала відповідь на центральне питання людського існування: ким є Ісус Христос. Термін ὁμοούσιος увібрав у себе не лише підсумок тривалої полеміки, а й весь досвід апостольської традиції, перекладений мовою, здатною захистити цю традицію від спотворення. Рецепція нікейського сповідання тривала десятиліттями, через кападокійців аж до Першого Константинопольського Собору (381 р.). Ця тривалість не свідчила про слабкість нікейського рішення, а навпаки, засвідчувала його глибину. Саме у цій вірі Церква впродовж сімнадцяти століть знаходить і буде знаходити силу для свідчення, діалогу та єднання у світі.
Водночас наше дослідження має певний попередній характер і відкриває широкі можливості для подальшого опрацювання. Серед перспективних напрямків майбутніх досліджень можна назвати порівняльний аналіз нікейського богослов'я з сирійською та коптською традицією, детальне дослідження терміну ὁμοούσιος у латинській патристиці від Іларія з Пуатьє до Августина, а також богословський аналіз взаємозв’язку між нікейським тринітарним вченням та антропологічними викликами сучасності: релятивізмом, розмиттям ідентичності та псевдорелігійними ідеологіями. Ця ж праця є радше окресленням проблематики, ніж її вичерпним вирішенням.