Дорогий читачу, коли Ти проходиш до храму, то, мабуть, дуже часто бачиш запалені свічки на підсвічнику і, можливо, сам неодноразово їх ставив. Та чи задавав Ти собі питання, для чого це робимо і куди потрібно їх ставити? Спробуймо відповісти на ці та подібні запитання.

Уявімо собі на хвилинку чисте, спокійне море, по якому курсує дерев’яний вітрильний корабель, а також недільний ранок, коли у церкві зібралась спільнота людей на Літургію. Здавалося б, ці дві картини не мають нічого спільного, проте не робімо поспішних висновків. Ввійшовши у «внутрішнє життя» корабля, ми побачимо людей із певною специфічною функцією: хтось напинає вітрила, хтось виглядає землю, хтось слідкує за правильністю курсу, а дехто готує їсти. А тепер уявімо, що хтось із них перестав виконувати свій обов’язок. Мандрівка їхня, очевидно, зазнає фіаско. Або, як писав Бруно Ферреро, уявімо, що один із цвяхів відмовився тримати дошку, що тоді? Рано чи пізно корабель просто потоне!

«Єдине, що бачить твій підопічний, це недокінчену псевдоготичну споруду на новій земельній ділянці. Коли він заходить усередину, то помічає місцевого бакалійника з улесливим виразом обличчя, яке враз спалахує, коли пропонує йому лискучу маленьку книжечку з текстом літургії, якої ні один, ні другий не розуміє, і пошарпане видання з текстами релігійних пісень, здебільшого поганеньких і надрукованих надто дрібним шрифтом. Сівши на своє місце і роззирнувшись довкола, він бачить саме тих своїх сусідів, кого волів би не бачити. Присилуй його розум снувати, наприклад, між виразом «образ Божий» і обличчями тих, що сидять поруч із ним (Лист 2)», — писав досвідчений біс Крутень до молодого біса Шашеня у творі Клайва Стейплза Льюіса.

Дуже часто люди запитують: яка різниця між підрясником та рясою, між реверендою та «підрясником» з довгими рукавами? Одяг священнослужителів, напевно, не раз ставав «каменем спотикання» для вірних. Мета даної публікації роз’яснити, яка все ж таки є різниця між вище переліченими священичими одежами.

Ввійшовши у храм, бачимо молодих юнаків, які допомагають священнослужителям під час богослужінь. Хто вони? Це – так звана вівтарна дружина, тобто група хлопців, що прислуговують у вівтарі, тобто святилищі. Це важливе служіння вимагає від його носіїв високих духовно-моральних вартостей. Вони мають плекати у собі правдиву побожність, любов до Господа нашого Ісуса Христа та Його святої Церкви. Вівтарники мали б жити між собою у правдивій християнській любові, допомагаючи один одному в служінні і жертвуючи зразкову службу Богові. Вівтарна дружина має на меті не лише освячення тих, хто до неї належить, але й прагне вплинути на зріст духовного життя парафіян.

У цьому номері ми поговоримо про фільм „Діамантова рука”. Так, так, дорогий читачу, саме про цю знамениту кінокомедію Леоніда Гайдая із Юрієм Нікуліним у головній ролі. Запитаєте: який інтерес може становити ця стрічка людей релігійних?! Виявляється, що може. Бо не зважаючи на те, що була знята в чисто розважальною метою, містить деякі епізоди, які можуть бути повчальними для нас.

Мабуть, більшість із тих, хто хоче прочитати цю статтю, мало розуміють, що взагалі криється під терміном «паралітургійна практика». Але перш ніж з’ясовувати, чим є паралітургійні практики і яке їхнє місце в житті Церкви, необхідно коротко розглянути питання саме літургійного аспекту молитви в церковній спільноті.

І в найбільшому місті, і в найменшому селі нашої неньки України величаво стоять християнські храми, які збирають люд Божий на молитву, і в яких живий Бог Сам сходить до людей, даруючи їм Себе у Євхаристії. Храми є різного стилю, віку, архітектури, однак всі вони зачаровують нас своєю красою. Красу церкви творять і її вірні. Побожні, гарно одягнені парафіяни, які знають, коли перехреститись, як повестись в тій чи іншій ситуації, є справжньою окрасою навіть маленької каплиці. Натомість необізнані, некультурні люди, попри велич храмової будівлі, швидше за все справлять негативне враження на випадкового гостя парафії. Як бути тими першими і не стати тими другими? Отож розглянемо, як поводитись в гостях у Господа Бога.

Чи часто запитуємо себе, як ми живемо? Ми любимо мистецтво, архітектуру, малярство; нам подобається музика; можемо розрізнити: ось це – шедевр, а це – отаке, що його на вулиці продають; отже, знаємо вартість певних речей, але коли йдеться про наше життя, то чи вміємо оцінити його вартість? Людина так само, як здатна створити шедевр, здатна написати мелодію, котру слухатимуть упродовж століть, так «по-мистецьки» може й прожити своє життя, щоб її пам'ятали століттями. А з іншого боку, скільки людей перейшло по землі, і по смерті їх ніхто вже не згадує. Певно, нам не йдеться про те, щоб наші імена пам'ятали на землі, а про те, щоб вони були записані на небі, а Господь записує імена тих, хто зумів добре прожити своє земне життя.

В попередніх номерах журналу «Слово» мова йшла про т. зв. «хорову молитву». Там я зосереджував свою увагу на спільнотному вимірі молитви, порівнював храмову молитву до специфіки хору, в якого все зосереджено на гармонії, злагоді, єдності. Тепер я б хотів дещо поглибити цю тему, конкретизуючи її. Далі вестиму мову про спів, але в трохи іншому контексті – контексті «Живої Парафії». Тут я маю на увазі місце співу в Літургійному житті Церкви і участь людей в ньому.