Віталій Кравчук

Перші єресі та поділи сталися в Церкві у І тисячолітті. Ще до Міланського едикту 313р. в період переслідування християн з’явилися єретичні течії і рухи, які спотворювали вчення Церкви. Проте вона успішно боролася з цими псевдовченнями і єретичними рухами, зуміла подолати їх та зберегти єдність і цілісність.

Перші розколи й єресі

Після Міланського едикту (у період Вселенських Соборів) велися суперечки про Пресвяту Трійцю. Унаслідок цих тринітарних спорів (IV ст.) з’явились аріани, які заперечували божественність Ісуса Христа, та духобори, які не визнавали Богом Святого Духа. Аріанство як єресь було засуджене на І Вселенському Соборі (325 р.), а згодом – на Константинопольському в 381р. «Дискусії з аріанами дозволили не тільки краще описати “єдиносущність” Сина, а й чіткіше зрозуміти такі терміни, як “сутність” Божа, відрізнивши від “особи” Божої. Заслуга в проясненні цих термінів належить каппадокійським отцям» .

Орієнтальні, Дохалкидонські Церкви

У IV-VI ст. були христологічні спори. Унаслідок цих суперечок і зумовлених ними схизм від Уселенської Церкви відокремилися несторіяни і монофізити, які існують і понині. В утворенні цих т.зв. несторіянських та монофізитських Церков провідну роль відігравали не так богословські, як політичні, національні та культуро-етнічні чинники. Візантійські імператори та ієрархія патріархатів Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму впродовж декількох століть робили різні спроби й зусилля богословсько-церковного та адміністративно-державного характеру, щоб повернути відокремлених у лоно Вселенської Церкви. Проте всі ці зусилля не відзначилися помітним успіхом, бо їх рушійними мотивами були такі ж нецерковні, небогословські чинники національно-політичного характеру, які й лежали в основі розділень .

«Велика схизма»

Християнські розділення на Православному Сході, наступ ісламу, ослаблення східних патріархатів супроводжувалися посиленням могутності й значення римського папи, його претензій на вселенську владу над всією Церквою. Певні сутички між Західною і Східними Церквами виникали ще в першому тисячолітті. Упродовж майже половини цього багатовікового періоду, за який було скликано шість із семи Вселенських соборів, греки й латиняни не мали між собою спілкування. Причиною цього було зіткнення різних інтересів: імператорських, папських, патріарших… У церковній літературі найчастіше згадуються загострення відносин між Римською та Константинопольськими Церквами в період правління патріарха Фотія та Керуларія.

У часи Фотія формальним приводом для міжцерковних проблем стали претензії Римської Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Не можна виключати й надмірні амбіції патріарха Фотія. У 864 р. уся Болгарія навернулася до християнства. Болгарський князь Борис був хрещений, як вважають, самим патріархом Фотієм, після чого він відправив до Болгарії архиєпископа та священників для Хрещення болгарського народу. Проте важке становище Болгарії через напади германців та деякі інші причини змусило її шукати допомоги на Заході, і болгарський князь звернувся до папи з проханням прислати йому своїх єпископів. Прибувши в Болгарію, папські легати почали активно утверджувати в ній латинське християнство. Патріарх Фотій висловив протест, указавши в полемічному запалі на відступ Римської Церкви від древнього православ’я не лише в обрядах, але й у вірі. З часом латинське духовенство було вигнане з Болгарії, і патріарх Ігнатій, спадкоємець Фотія, послав туди своїх єпископів. У 879 р., після смерті патріарха Ігнатія, був скликаний Собор, що знову визнав Фотія законним пастирем Церкви й ухвалив викорінити з Болгарії латинські церковні звичаї та обряди. Це спричинило конфлікт між патріархом Фотієм і папою Миколою І. Проте ці суперечки вдалося владнати, і вони не спричинили тривалого розколу.

Наступне зіткнення відбулося в ХІ ст. за папи Лева ІХ і патріарха Михаїла Керуларія. У 1054 р. папа Лев ІХ відправив до Константинополя кардинала Гумберта, і візантійський імператор Костянтин ІХ, прагнучи примирення сторін, улаштував публічну дискусію між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою. Хоча в результаті диспуту Микита визнав свою поразку, все-таки патріарх скликав Собор, на якому вказав місце папським легатам позаду грецьких архиєреїв. На знак протесту під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 р. кардинал Гумберт поклав на престол Софіївського собору буллу анатеми щодо патріарха і його прихильників. Після цього легати залишили столицю. Конфронтація Риму і Константинополя цього разу завершилася розривом, який виявився фатальним, хоча для його сучасників, напевне, це виглядало як чергова суперечка, яких було немало в І тисячолітті. В історії прийнято умовно називати цю подію «остаточним розділенням Церков», яке триває по сьогодні .

Започатковані в першому тисячолітті централізовані процеси в західному християнстві продовжилися в другому. Цьому сприяли події не тільки у Європі, але і на загальносвітовому рівні. Після Флорентійського собору почалася колоніальна експансія європейських держав. З цим було пов’язане поширення латинського християнства у відкритих землях. Латинська Церква поширилася по всьому світі, і відтоді вона існує повсюди. Унаслідок цього латиняни досить швидко відучилися розрізняти межу між Римським Патріархатом і всією Церквою. Римська Церква була сильним і авторитарним гравцем, здатним здійснювати свій вплив і диктувати свої умови. Римський Престол добивався підпорядкування всієї Європи «монархії святого Петра». Це було однією з причин, що призвела до Реформації.

Протестантська реформація

Протести Мартіна Лютера й інших реформаторів були зумовлені корупцією і зловживанням Римської курії, моральним розкладанням латинської ієрархії та занепадом простого духовенства й монашества. Справжньою метою реформаторів було оновлення Західної Церкви. Згодом під впливом Реформації виникли нові християнські конфесії, хоча вони цього не прагнули. Реформатори не хотіли створити якоїсь нової Церкви, а хотіли лише очистити ту, що була, і натоді це було справді потрібно. Але вони вийшли далеко за межі визначеної мети, оскільки поставили під сумнів важливі елементи церковної традиції та віровчення. Реформатори хотіли зобов’язати Церкву визначати її традицію за критерієм, який самі ж установили. З переданої спадщини своєї церкви вони хотіли визнавати лише те, що можна було узгодити з їхнім розумінням Біблії. Все, що, на їхню думку, суперечило цьому розумінню, вважалося неприйнятним. Захисники отриманої спадщини вважали такий підхід свавільним скороченням . Реформатори пішли на розрив із Римським престолом, ієрархією та церковною владою. Розірвання зв’язку з Апостольським переданням Древньої Церкви дало підстави сумніватися в дійсності Таїнств у цих нових церковних спільнотах. Класична Реформація XVI ст. породила багато нових християнських розділень, протестантських спільнот. На сьогодні протестантство є другою за кількістю вірних (800млн.) християнською конфесією після католицизму.

У ХХ ст., окрім основних напрямів протестантства, на Заході виникло ще багато різних релігійних організацій, груп і сект. Чимало з них, що іменують себе церквами, фактично не є християнськими і з християнським ученням абсолютно розходяться. До них належать: мормони, єговісти, муністи та інші. Найчисленнішими є секти протестантського походження, а серед них – свідки Єгови і мормони, котрі проводять агресивну антикатолицьку діяльність.

Упродовж століть Христова Церква переживала розколи, які тривають і досі. Причини цих розколів різні: боротьба за владу, політика і, звичайно, історичні обставини. Все це мало негативний вплив на життя і діяльність Церкви в кожен історичний період. Але, незважаючи на це, Христова Церква продовжує свою земну ходу в цьому світі, прямуючи до свого історичного звершення в Царстві Божому.

Віталій КРАВЧУК, Поділи і розколи в історії Церкви: причини та наслідки // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.