Кульчицький Віталій

Дитинство та юність
Майбутній священик Василь Шевчук народився в місті Стрию 12 серпня 1903 року. Він був одним із семи дітей Шевчуків. Коли йому виповнилося 7 років, сім`я переїхала в м. Дрогобич і проживала на вулиці Сніжній (сьогодні – вул. П. Сагайдачного). Батьки, не зважаючи на велику сім’ю, дали хлопцеві добру освіту. Іван Шевчук – тато майбутнього священника - був у Стрию судовим урядником. Мама – Уршуля – народилась біля Перемишля в сім’ї церковного регента. У 1915 році 12-літній Василь Шевчук вступив на навчання до державної гімназії в Дрогобичі, де навчався 3 роки. Середню школу закінчив у державній гімназії Перемишля.

Дитинство і юність хлопця припали на незвичайний час, а саме на роки, сповнені героїчною національно-визвольною боротьбою січового стрілецтва, Української Галицької Армії, проголошення Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки . Це був час палкого зростання патріотизму. Всі ці історичні чинники без сумніву вливало на формування світогляду і патріотизму юного Василя Шевчука. До того ж, патріотичному вихованню майбутнього капелана сприяла позиція самих батьків . Майбутній душпастир неначе гартував себе до боротьби за незалежність своєї Батьківщини.

Після закінчення середньої школи Василь вирішив стати греко-католицьким священиком, а 1923 року вступив до духовної семінарії в Перемишлі. На четвертому році навчання у семінарії помирає його батько, заповідаючи синові опікуватися молодшими братами й сестрами.
Рукоположення та початки служіння
У 1929 році греко-католицький єпископ Перемишля Йосафат Коциловський висвятив Василя Шевчука на диякона, а у 1930 році рукоположив на священника. Першу Літургію отець Василь відправив 6 квітня 1930 року в дрогобицькому храмі Пресвятої Трійці. На початку свого душпастирського життя нововисвячений отець служив у селах Дорожеві та Мединичах на Дрогобиччині, а згодом у Грушатичах (біля м. Добромиль), Смереківцях (біля м. Горлиці), Павлокомі (поблизу м. Динів), Пятковій Руській (поряд з м. Бірча на Лемківщині) . Важкі часи та умови змушували родину Шевчуків жити разом з отцем. Це було можливим, оскільки він був неодруженим священиком. Завдяки його старанням сестри й брати душпастиря здобували добру освіту.
Священиче служіння і громадська діяльність
Отець Василь у своєму парохіяльному служінні не залишав громадського життя. Він був одним із активних учасників товариства «Просвіта», заохочував парафіян до культурно-громадського життя. Ревний священнослужитель мав високий авторитет серед вірян не тільки як священик, а й як патріот. Кожна проповідь о. Василя була спрямована для підняття національної свідомості та підвищення грамотності сільського населення. Він багато говорив про прагнення і потребу українського народу до державної незалежності, за яку потрібно вболівати, боротися та молитися. Парафіяни дуже любили о. Василя, і він мав великий авторитет серед них, а його присутність була великим святом для будь-якого села. Цей душпастир, незважаючи ані на свій час, ані перевтому чи стан здоров’я, завжди був готовий послужити своєму ближньому.
На початку Другої світової війни залишатися українським парафіяльним священиком було дуже небезпечно: конфлікт між українцями і поляками загострився настільки, що отцю Василю прямо погрожували розправою. За умов, коли бракувало всього (одягу, їжі, реманенту), поляки грабували і нападали. Найбільше потерпала інтеліґенція . У селі П’яткова Руська отця Шевчука обікрали серед ночі: забрали все, навіть церковне вино. У серпні 1944 року отець на кілька місяців залишив парафію через постійні погрози. Після повернення він написав листа до єпископа Йосафата Коциловського, просячи про перевід на іншу парафію. Відповідь так і не надійшла, бо владика отримував безліч подібних прохань. Навесні 1945 року терор проти українського населення Закерзоння сягнув свого апогею. У Павлокомі у перші дні березня відділ Армії Крайової під командуванням Юзефа Бізза на псевдо «Вацлав» замордував 366 українців, серед яких жінки і діти. Отця Володимира Лемця, який прийшов на цю парафію після Василя Шевчука, забили до смерті ланцюгами. Також вбивали і багато інших священників, тому багато українських парафій залишалися без душпастирів. Священиків звинувачували у зв’язках з ОУН і протидії переселенню до Радянського Союзу .
Капеланство в УПА
Заповітною мрією о .Василя Шевчука було стати капеланом в УПА. Ще коли формувалася дивізія «Галичина», о. Шевчук намагався потрапити туди капеланом, та з якихось невідомих причин йому це не вдалося. Проте невдовзі він все-таки стає капеланом повстанського куреня полковника Коника. Водночас о. Василь не забував про людей, які залишалися по селах. Не раз він під охороною бійців УПА пробирався до різних сіл, щоб послужити вірянам. Бійці УПА знали його під псевдонімом «Отець Кадило» або «Пластун». Він був серед вояків УПА не просто священиком, а справжнім побратимом, який підтримував їх у найважчі хвилини життя.
Учасник УПА в Закерзонні Іван Кривуцький так згадує про отця Кадила: «Я знав його особисто, був з ним кілька разів, від квітня до кінця вересня 1945 року. Він був такий жвавий, активний, веселий… Люди його всі шанували. Він відправляв Служби Божі різним сотням – «Бурлаки», «Ластівка», «Хріна», «Громенка»… Його всі любили, а у сотнях – тим паче» .
Без отця Кадила не відбувалося жодне релігійне, національне свято чи урочистість. У своїй книзі спогадів Юрій Борець розповідає про відзначення Свята зброї, яке відбувалося таким чином: «На площі пролунала голосна команда, і всі помарширували до місця свята. Отець Кадило біля прибраного зеленню престолу відправляв Службу Божу, співав хор із сотні повстанців із ближніх сіл. Святочна проповідь курінного капелана викликала сльози, бо таку проповідь міг виголосити тільки священик-патріот, а це був священик, який поховав десятки своїх друзів-вояків і священиків». Ось маленький уривок з однієї проповіді на Свято зброї о. Кадила, записаний у вже вище згаданій книзі: «Сьогодні у нас велике свято під покровом Матері Божої, покровительки нашого війська. Лише тоді, коли на стороні нашого народу будуть наші оборонці зі зброєю, народ буде жити вільно. Сьогодні наш народ переживає страшні диявольські тортури від наших безбожницьких сусідів. Лише на теренах, де наша зброя не допускає ворога, живемо українським життям. Лише в теренах, пильнованих нашою повстанською зброєю, маємо свою Церкву. Такі вільні і веселі обличчя, які я бачу тут сьогодні, є ще в інших місцях, де перебувають наші оборонці зі зброєю» .
Священики своєю присутністю в УПА допомагали бійцям зберігати силу духу, витривалість і мужньо переносити терпіння, а також підтримували їхню віру і духовне життя. Військові капелани, і о. Кадило в тому числі, сприяли тому, що молоді повстанці гідно долали усі свої воєнні труднощі. Третього травня 1948 року о. Кадила схопили чеські органи безпеки і разом з іншими заарештованими повстанцями відвезли до Польщі. Його ув’язнили у Ряшівській в’язниці. Польські слідчі різними способами знущалися над священиком, принижували його гідність. Траплялося, що коли в’язням роздавали їжу, то священик був настільки ослаблений, що мусив повзти по неї навколішки, бо на ноги просто не міг звестися. У камері, в якій перебував о. Василь, сиділо більше десяти в’язнів. Головним серед них був бандит з Перемишля на прізвище Вайда. Вайда часто знущався, примушуючи отця навколішки «везти» його на спині до туалету або ж прогулювався так «верхи» по камері. Згодом нелюда Вайду вбили самі співкамерники, не витримавши його знущань .
Отець Кадило пробув у в’язниці недовго. Один із в’язнів, згадує, як у липні 1948 року в камері на бетонній стіні хтось видряпав цвяхом хрест і написав: «Отець Кадило – кара смертю», а поруч – також хрест і ім’я якоїсь жінки. Непохитного сина України отця Василя Шевчука 8 червня 1948 року соціалістичний суд у Ряшеві засудив на смертну кару. Страчено його 13 вересня того ж року в тому самому місті.
Отець Кадило, капелан УПА, став мучеником за християнську віру і за свій український народ, показавши своєю жертовністю та щирим і палким патріотизмом приклад справжнього героїзму та подвигу.

Отець Василь Шевчук – капелан УПА // СЛОВО №1 (89), березень-травень 2022