Фурів Степан


Загальноприйнятною основою на якій може належним чином розвиватися християнське життя у будь-якій спільноті, суспільстві чи загалом у світі, є мир – особлива душевна постава, котра базується на належному відношенні людини до Бога, до самої себе, а також до ближніх. Мир є складовою Христової благовісті. У Євангелії ми неодноразово зустрічаємо моменти коли Христос звертався до учнів словами: «Мир вам!» (Лк 24, 36); «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Йо 14, 27). Крім того мир є тісно пов’язаний із любов’ю до ближніх. Він є запевненням щирих і дружніх відносин між людьми, незалежно від їх статусу, національної, політичної, расової чи релігійної приналежності.
Особливо потреба миру є актуальною в наш час, коли на тлі широкомасштабної хвилі російської військової агресії проти України загроза війни висить над світом. Тому його пошуки і примноження є завданням усіх людей доброї волі. Особливим чином сприяти його примноженню повинні християнські спільноти і народи, які складають Церкву Христову.

Християни є покликані плекати мир і любов у різних ділянках спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, політичному та міжнародному рівнях. Христос, виголошуючи Нагірну проповідь, підкреслює важливість миру і тих, хто йому сприяє: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5, 9). Із цього великого покликання випливає найважливіша місія Христової Церкви – постійно дбати про мир в усьому світі, про гармонійне позбавлене будь-яких конфліктів і суперечок, гармонійне існування між собою як поодиноких християн, християнських спільнот, народів, так і держав у цілому світі. Адже лише завдяки наявності мирних відносин між людьми майбутнє світу буде в безпеці. Звідси, керуючись високим покликанням бути миротворцем у світі, Католицька Церква у всі часи старалася дбати про мир там де тільки відчувала його брак.
В історії відомо багато випадків, коли Церква долучалася до вирішення різноманітних глобальних конфліктів між народами чи державами, суперечки і непорозуміння між якими могли мати негативні наслідки для конфліктуючих сторін, а то і взагалі перерости у війну. Завдяки зусиллям і посередництву Церкви в особі її найвищих представників ці конфлікти вдавалося вирішити. Дбаючи про мир, Церква будь-які конфлікти, особливо ті, які носять військовий характер, у всі часи сприймала і сприймає як наслідок існуючого в світі зла і гріха, а тому завжди у своїх поглядах на ту чи іншу кризу у відносинах пропонує мирне вирішення. У своєму вченні Церква, оцінюючи ту чи іншу конфліктну ситуацію глобального рівня, заохочує до зусиль, які б були спрямовані на запобігання ескалації конфлікту між конфліктуючими сторонами за допомогою діалогу та інших засобів, завдяки яким можна подолати кризу у відносинах і відновити мир. Дбаючи про мир у світ, Церква завжди поєднує свої зусилля із молитвою і пастирською турботою про мирян, які знаходяться у пориві гніву і ненависті.
Яскравим прикладом того, як Церква стала посередником у вирішенні конфліктних ситуацій мирних шляхом, стала так звана «Карибська криза» 1962 року. Папа Римський Іван XXIII тоді звернувся до лідерів США і СРСР із закликом про мир і припинення протистояння, яке загрожувало перерости у третю світову війну. 25 жовтня 1962 року перед мікрофонами Ватиканського радіо папа звернувся до всього людства з посланням французькою мовою, яке кілька годин перед тим Кеннеді та Хрущов отримали дипломатичним шляхом. У посланні папа наголошував: «Церкві, більше ніж будь-кому іншому, лежить на серці мир і братерство між народами; тож вона трудиться над зміцненням цих благ. Щодо цього то ми пригадуємо великі обов’язки тих, на кому лежить відповідальність влади. Мир! Мир! Сьогодні ми повторюємо цей палкий заклик і закликаємо глави держав не залишатися глухими до цього волання людства. Нехай вони зроблять все можливе, що в їхніх силах, щоб зберегти світ від жахіть війни, страхітливі наслідки яких годі собі уявити. Нехай не припиняються переговори. Бо саме така чесна і відкрита готовність має величезну цінність свідчення сумління перед обличчям історії. Підтримувати сприяти їм та приймати переговори на кожному рівні та в кожному часі є мірою мудрості та розсудливості, яка притягає благословення неба і землі». Послання папи виявилося дієвим тому, що не мало політичного характеру. У своєму листі до радянського лідера Микити Хрущова папа звертався немов брат, адже обоє походили із сільських родин: «Якщо будете мати відвагу забрати кораблі, які перевозять ракети, то тим самим доведете свою любов до ближнього не лише у відношенні до своєї країни, але й до всього людського роду. Коли так зробите, то увійдете як один з піонерів революції цінностей, які грунтуються на любові». Заклик папи приніс свої плоди. Людство уникнуло загрози початку третьої світової війни. Згодом свої погляди на важливість миру у світі цей папа виклав у своїй знаменитій енцикліці Pacem in terris («Мир на землі»,1963).
На необхідності мирного вирішення конфліктів глобального масштабу наголошував свого часу також і папа Лев XIII під час конференції 1899 року у Гаазі. Він запропонував створити так звані правила «політичного миру», за допомогою яких конфліктні ситуації між державами можна було б вирішувати дипломатичним шляхом. Мирного вирішення політичної ситуації, через яку розпочалася Перша світова війна, бажав і папа Бенедикт XV, який увійшов в історію Церкви як папа-миротворець. Від початку свого понтифікату він постійно закликав припинити «безглузду бійню», називаючи її самогубством цивилізованої Європи. Під час його правління ватиканська дипломатія намагалася зробити все можливе, щоб сприяти примиренню, а сам папа запропонував кілька конкретних пропозицій, як вийти з конфлікту. Для допомоги жертвам війни папа продав частину ватиканських коштовностей, чим дав початок гуманітарній діяльності Церкви, яка успішно продовжується донині. Папа Бенедикт XV написав дві енцикліки, присвячені пошуку миру. В енцикліці Ad Beatissimi Apostolorum («До блаженних апостолів, 1.11.1914) він закликав керівників держав спинити брязкіт зброї і врятувати людські життя. У другій енцикліці під назвою Pacem Dei Munus Pulcherrimum («Мир Божий – найкращий подарунок», 23.05.1920) папа звернув увагу на слабкості будь-якого миру у тому разі, коли дипломатичні домовленості не ґрунтуються на справжньому бажанні відновити мир. Ці слова понтифіка стали пророчими і їхній сенс європейські політики зрозуміли лише після закінчення Другої світової війни.
За понтифікату папи Павла VI Церква наголошувала на подвійній природі миру: зовнішній та внутрішній. Богословські аспекти свого вчення цей папа уміло поєднав у своєму посланні до ООН, яке було ним виголошене у 1965 році. Тоді він промовив знамениті слова, які стали гаслом: «Нехай ніколи більше не буде війни!». У своєму вченні про мир цей папа вказує на те, що мир живиться із духовного коріння, котре є свідченням присутності Божої благодаті у серці людини. Він є даром, який слід прийняти. За словами понтифіка, його можуть будувати й зберігати насамперед ті, які досвідчили і відкрили його у своєму житті. З ініціативи цього папи був також встановлений Всесвітній день миру, який Церква щороку відзначає 1 січня.
«На захист миру будь якою ціною!» – ці слова прозвучали з уст папи Івана Павла II унаслідок атак, нанесених по вежах близнюках 11 вересня 2001 року ісламістською організацією «Аль-Каїда» за допомогою пасажирських літаків. Це був момент, коли світ знову постав перед обличчям можливої загальної війни, котра б могла мати релігійний відтінок. У цей непростий момент могло вистачити одного необережного слова, яке могло бути у тому часі невідповідно розтлумачене, унаслідок чого ніщо б не стало на заваді поділу світу на основі релігійної приналежності. Раніше думки про мир папа Іван Павло II виклав у двох енцикліках: Sollicitudo Rei Socialis («Соціальна допомога», 1987) та Centesimus Annus («Сота річниця», 1991). З ініціативи понтифіка 27 жовтня 1986 р. відбулася справді знакова подія на користь миру, коли представники християнської, юдейської, мусульманської релігій зібралися разом у місті Ассиж у молитві, в якій просили у Бога для світу дару миру. Головний меседж цієї події звучав однозначно: віруюча людина повинна жити і навчати інших співіснуванню в мирі, мирного посередництва в суспільних конфліктах, а також в участі побудови спільного життя на принципах любові і солідарності.
Під час понтифікату Бенедикта XVI діяльність Церкви у питаннях миру в дипломатичній сфері зосередилися на вирішенні конфліктів ще до того, як вони перейдуть у фазу відкритого збройного протистояння. Наприклад, завдяки його миротворчій діяльності були звільнені кубинські дисиденти, які з 2003 року перебували в ув’язненні, а католицький єпископ Мігель Кабрехос в 2012 році, завдяки цьому ж папі, став посередником у примиренні місцевих племен з урядом Перу. Крім того Апостольська Столиця у часі понтифікату цього папи активно підтримувала зменшення країнами світу арсеналу ядерної зброї, а також виступала за реформу Ради Безпеки ООН, яка б своєчасно передбачала геополітичні зміни, які можуть стати причиною нових збройних конфліктів як між державами, так і поодинокими спільнотами, і вирішувала конфлікти мирним шляхом.
У цьому ж дусі діє і теперішній папа Франциск, наголошуючи на тому, що справжні причини конфліктів слід шукати не так на етнічній чи політичній площині, як у соціальній несправедливості, у пошуках користі з найслабших, у порушенні людських прав. На його думку, найперше примирення потребують так звані периферії щоденного життя. У цьому вимірі основним шляхом миру папа називає братерство і солідарність, котрі є тими засобами, користаючи з яких можна уникнути багатьох небезпек сучасності.
Можна наводити багато прикладів і спроб мирного вирішення глобальних криз за посередництвом Церкви. Однак навіть цього достатньо, щоб зрозуміти те, яку вагому роль у сприянні, примноженні і збереженні миру відіграє Церква, яка виконує заклик Христа до миру, виражений словами: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5, 9).

Амбасадори миру // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022