Бендик Мирон

У нашому щоденному житті слово «синодальність» звучить рідко або й ніколи. Проте в Христовій Церкві воно вживалося віддавна. Настав час і нам із ним «познайомитись», а в майбутньому ввести його у звичайний ужиток. Це слово допоможе нам глибше збагнути церковне життя, синодальне у своїй суті.
Саме слово запозичене з грецької мови й означає «спільний шлях» (гр. Σύνοδος- буквально «прямування в одному напрямку» чи «узгодженим курсом»). Сучасною мовою «синодальна путь» – це своєрідний «джі-пі-ес – навігатор». Узяте ще з поганського контексту, це слово поступово наповнилося християнським змістом (було неначе «охрещене»). У християнстві воно було віднесене до Ісуса Христа, Який засвідчив про Себе: «Я путь (дорога, шлях), істина і життя». Христос поняття «дороги, шляху» уособив, прямо пов’язав зі Собою й покликав нас «піти за Ним». Відтепер ми з Ним – попутники, з Ним «по дорозі» всім тим, хто шукає спасіння. Грецьке слово «Синодос» стосувалося і Христа, і Церкви. У Церкві воно лягло в основу слова «синод».

Першою «попутницею» Христа «на путі» спасіння є Його Мати. Її «місце» на цій путі прекрасно показане на іконі Богородиці – Одигітрії (по-слов’янськи «путеуказательниці»). Марія в лівій руці тримає Боже Дитя, правою ж показує на Нього. Цей жест вказує на Її Сина як «Дороги» для нас. Богородиця на всім відомій іконі Неустанної Помочі написана саме в традиції Одигітрії.
Дуже красномовно ідея спільного життєвого шляху виражена в рушнику, на який стають під час Таїнства Вінчання молодий і молода. Невипадково їм вручають свічки – аби спільний шлях був «добре освітлений». У своєму подружньому житті вони покликані діяти «синодально».
Коли помирає людина, ми відпроваджуємо її «в останню путь». Ми вважаємо її останньою, хоча на могилі ставимо хреста, який є «путеуказателем», вказівником «напряму до неба» на подальшій «путі». Святитель Василій Великий зауважує, що справжню «путь» усякій плоті (всім живим істотам) простелив Христос Своїм воскресінням. Стихири Церкви зіставляють між собою скорботну «путь» мироносиць до гробу «померлого» Спасителя і їхню весільну «путь» від порожнього гробу, який мовчазно, «без слів» звістив Христове воскресіння. За померлу людину ми молимося: «Блаженна путь, на яку нині ідеш, душе, що на ній приготоване тобі місце упокоєння». Цим ми сповідуємо, що наша життєва «путь» продовжується і після фізичної смерті. Завершується ж вона «з духами праведних померлих», після чого людина упокоюється в Богові «на місці тихому, місці квітучому, місці спокійному, звідки втекли біль, печаль і зітхання».
Наша спільна («синодальна») з Богом і людьми життєва «путь» починається від зустрічі з Христом, яку ми пережили в увіруванні й охрещенні. Нам тоді вручили запалену свічку – знак віри, якою маємо «світити» людям. Цю подію ми пригадуємо щороку, святкуючи Стрітення Господнє. Ми освячуємо й запалюємо свічку й відновлюємо хрещальні обіти.
Церковне визнання важливості для інших світла нашої віри на спільній життєвій «путі» ми отримуємо в Чині поставлення свічконосця. Його звершує єпископ. Несучи свічку на Божественній Літургії у храмі, ми виражаємо готовість просвічувати світлом віри також наші товариські, професійні й сімейні відносини.
Для цього нашу віру ми поглиблюємо читанням Слова Божого. Починаємо зі слухання його на Літургії Слова у храмі, бо «віра від слухання, а слухання від Слова Божого». Ми продовжуємо особистим читанням, аби остаточно вирости від слухачів до виконавців Слова. Відтак читати Слово Боже маємо й для інших, будучи здатними його пояснювати. Бо «як же увірують (люди), якщо їм не буде проповідано?» Читати його в храмі ми можемо з благословення Церкви, поставлені в Чин читця для конкретної парохіальної спільноти. Черпаючи зі скарбниці Божого Слова, читці покликані виносити його «скарби» за межі храму, аби там задовільнити одну з найдошкульніших людських недостач на життєвій «путі» – недостачу (голод) Божого Слова.
«Місцями перепочинку» на цій «путі» є храми – «Божі доми». У них люди можуть «перевести подих», «взяти паузу», підкріпити свої сили, полікувати рани й хвороби. Зрештою, як питала героїня одного фільму: «Навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?» Біблійний цар Давид дуже хотів поставити й облаштувати храм Богові, але не сподобився такої благодаті. Цієї честі можуть сподобитися християни. Їхні імена з вдячністю поминають у храмах у молитвах за ктиторів (фундаторів, засновників), будівничих (зиждителів), творців інтер’єру (украсителів).
Крім того, Церква молиться за тих, хто служить і співслужить у цьому храмі, їх разом називають церковним причтом. Причет – це люди, яких Бог спонукає зробити для Бога й людей «більше», ніж це на загал прийнято. Про цю готовість послужити Христос питає в апостола Петра: «Симоне, сину Йони, чи любиш Мене "більше", ніж оці?» Піддияконським за суттю є кожне служіння в різних ділянках церковного життя, зокрема в сакральній архітектурі та мистецтвах.
Як показує історія, шедеври, створені саме членами церковного причту – зодчими, різьбярами, іконописцями, ювелірами, композиторами – стали пам’ятками всесвітнього значення. Люди нецерковні лише професійно імітують те, чого внутрішньо не відчувають. Автентичними сакральними пам’ятками пишається та їх намагається показати всьому світові кожний народ. Це його духовна й культурна спадщина.
Ми згадали про церковний «спільний шлях» (синодальність) на рівні «нижчих свячень» (свічконосця, читця і піддиякона). Люди, готові в Церкві до «більших» зусиль, самопожертви й посвяти, входять на спільний (синодальний) шлях у благословенні «вищих свячень». Ними є дияконські, священничі (єрейські) та єпископські свячення. Кандидати до цих свячень визначаються синодально – на початку путі їх благословить священник (парох), порадившись із парафіянами. Від їхнього імені він рекомендує до семінарії одного з парафіян.
Синодальність спільноти семінаристів проявляється в студентському самоврядуванні – обранні одного з них «деканом семінарії», тобто першим серед рівних. Його «першість» (лат. «примат») є своєрідним «центром згоди» задля кращого служіння семінарійній спільноті. Пізніше, після отримання дияконських та священничих свячень, у спільноті священників якоїсь єпархії подібне служіння виконує «отець декан» і тим ще раз виражає синодальність і примат особи в Церкві.
Синодальність у єпархії виражається у висуванні потенційних кандидатів на майбутнього єпископа – першого в спільноті. Під час його архиєрейських свячень «синодом» єпископів (не менше трьох, за древньою церковною традицією) єпархіальні «виборці-миряни» спільно (синодально) визначаються підтримати кандидата в акламації (вигукові) «аксіос», що по-грецьки означає «достойний (гідний)».
Синодальність єпархій проявляється в обранні єпископами одного регіону архиєпископа – «першого» (примаса) між рівними. Він ще називається Главою конкретної (помісної) Церкви. Залежно від потреб і ступеню розвитку цієї Церкви синодально обраний архиєпископ може титулуватися митрополитом чи патріархом (папою) цієї Церкви. Тоді його називають Главою і Отцем (патріархом, папою) цієї Церкви.
Соборна (всецерковна) синодальність проявляється в обранні «першого» (примаса) між Главами й Отцями помісних Церков Вселенської (Католицької) Церкви. Він нестиме служіння «наступника апостола Петра», «правила віри» й «Вселенського Архиєрея». Він очолюватиме Таїнство Церкви, звершуване у Святих Таїнствах помісних Церков.

Як бачимо, синодальність органічно притаманна Христовій Церкві та звершується на різних її рівнях – від хрещального до євхаристійного. Кожна людина покликана брати участь у церковній синодальності на тому рівні, до якого актуально готова. Кожен рівень їй доступний. Водночас що вищий рівень, то вищий ступінь відповідальності й самопожертви. Остаточно синодальність Церкви означає, що не має залишитися жодної людини, байдужої до кардинальної справи спасіння людства, яка звершиться тим швидше, чим активнішою буде участь кожного християнина. Долучаймось і ніколи не спиняймося на півдорозі.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023