Білий Дмитро

 

Неодноразово Україна потерпала від різних агресорів, які прагнули «відкусити» ласий шматок нашої землі, нищили нашу культуру, переслідували українських християн. Святе Письмо – книга, у якій міститься багато відповідей на важливі запитання як тих, хто жив багато століть тому, так і тих, хто проходить життєву мандрівку тепер, у XXI ст. Сьогодні, коли Росія зазіхає на українські землі, постає актуальне питання для християн: як Бог дивиться на ці події? Чи є якісь біблійні розповіді, у яких можемо віднайти ключ до розуміння сучасних подій?
Перша книга Макавеїв – це богонатхненна книга, яка розповідає про важку боротьбу ізраїльського народу впродовж 175-135 рр. до Р. Х. Боговибраний народ воював за національну незалежність проти Антіоха IV Епіфана. Це був сирійський правитель, який завоював Юдею та хотів насаджувати грецькі цивілізацію і релігію усім підданим, зокрема і юдеям. Якщо для поганських народів ця примусова асиміляція була цілком допустимою, то для євреїв, які сповідували віру в єдиного Бога, поклоніння грецьким богам означало зраду. Юдеї таким чином відреклися би всемогутнього Господа. Богонатхненний автор розповідає про те, що багато юдеїв таки спокусилося і, піддавшись впливу грецьких звичаїв та релігії, під тиском царя відреклося від своєї віри. Причини такої зради були різні: амбіції, страх за своє життя, жадоба грошей. Ідейна програма євреїв-відступників звучала так: «Ходімо та зробімо союз із народами, що навколо нас, бо з того часу, як ми відокремились від них, упало на нас багато злиднів» (1 Мак 1, 11б).

Однак між юдеями знайшлися вірні єдиному Богові, які, хоч і зазнали багато незручностей і терпінь, проте не зреклися віри. На початку книги йдеться про те, як Антіох Епіфан під час повернення із Єгипту пограбував храм у Єрусалимі. Відтак відбулось осквернення святині: поставили жертовник на честь Зевса для всепалення, посадили грішне кодло, мужів без усякого закону, понаскладали зброї, харчів, пролили невинну … (може, кров) навколо храму (пор. I Мак 34-37).
Опір беззаконню починає чинити Маттатія, батько Макавеїв. Одного із його синів прозвали Макавеєм, що, ймовірно, означає «молот» або «призначений Богом». Це прізвисько перейшло на всю родину, а згодом і на всю епоху, у якій вони жили. Початок повстання проти тоталітарного правління Антіоха Епіфана був таким: Маттатія руйнує поганський храм у Модіні, убиває єврея-відступника та царського урядовця, який змушував юдеїв порушувати Закон Мойсея. Маттатія запалав «ревністю», яка оправдовує жорстокий вчинок. Адже фактично, згідно із законом Мойсея, відступництво каралося смертю (див. Втор 13, 7). Але, з іншого боку, убивство урядовця було, безперечно, виявом необхідної самооборони. Непросто «плисти проти течії», бути іншим, не ставати на бік зрадників. Відверто кажучи, набагато простіше стати пристосуванцем, який зрадить Усемогутнього Бога, але збереже своє життя та життя своїх близьких.
Маттатія дає клич: «Хто ревнує за Закон і зберігає Союз, нехай іде за мною!» (Мак 1, 27). Він утікає зі синами в гори, а згодом до них приєднуються юдеї, «що плекали справедливість та правду» (Мак 1, 29а). До Маттатії, на щастя, приєдналися групи Асидеїв, тобто ревних побожних євреїв, які зберегли незалежність від керівників повстання. Згодом вони поклали початок угрупуванням фарисеїв та ессеїв. Така підтримка неабияк надихнула Макавеїв: вони вирушали до міст і сіл, руйнували там поганські жертовники та карали віровідступників. Саме такими діями ревні й мужні борці за незалежність розбуджували надію в побожних юдеїв.
Нечестиві сирійці погналися за втікачами, унаслідок чого в битві загинули 1000 їзраїльтян. Невдовзі Маттатія помирає, але перед смертю доручає провід військових операцій своєму синові – Юді. Він здобуває декілька перемог у битвах із ворожими військами. Юда зумів увійти до Єрусалиму та здійснив там урочисте посвячення храму, відновив богослужіння згідно з нормами закону. На пам’ять про цю перемогу було встановлене юдейська свято Ханука (посвячення). По смерті Антіоха Епіфана Юда воює з військами, які висилають наступники царя: Антіох V і Деметрій I. Перемога над Ніканором, що проголосив пророцтво про зруйнування святині, започаткувала встановлення ще одного свята. Ці перемоги – свідчення того, що Юда віддав себе в руки Божі, а тому дозволяє Йому забирати і давати згідно з Його бажанням.
Проте в Єрусалимі ще залишилася не доступна для Юди твердиня, яку зайняли сирійці. Ба більше, у місті знаходилися юдеї, що примкнули до ворогів. Саме вони допомогли деяким сирійцям, які були в оточенні, дістатися до Персії, де перебував Антіох V, син Антіоха IV, на той час уже померлого. Вибір бути вірним Богу вимагає докладання зусиль та довготерпеливості. Коли людина крокує вперед, прийнявши рішення виконувати діло Господнє, на її шляху обов’язково з’являються ті, хто зрадить або буде перешкоджати. Такі недоброзичливці з’являються з допусту Божого та аж ніяк не здатні завадити тим, хто є з Господом. Юда змушений вийти зі столиці, аби вберегтися від того, щоб його оточили вороги. В одній із битв героїчно загинув Єлеазар, один із п’яти синів Маттатії. Справжні герої та патріоти не бояться смерті, бо в досконалої любові немає страху (пор.1 Йо 4, 17). Саме ця любов виявляється в людині як власна потуга, здатна перемінити її життя. Тоді така особа не боїться ні відкинення, ні самотності, бо знає, що поряд із нею завжди її Батько.
Цар вступив до Єрусалиму, але не спромігся увійти на територію храму, адже Юда зробив там твердиню, що могла впродовж певного часу втриматися в облозі. Цар покидає столицю через небезпеку, яка нависла над його престолом. Сутички між тими, хто прагнув стати сирійським правителем, дають можливість Юді та його доблесним воїнам відпочити. Він ще декілька разів завдає поразки війську ворогів. Недаремно псалмопівець молиться: «Кріпость і пісня моя Господь, він дав мені спасіння» (Пс 117, 14). Бог не залишає вірних Своїх вірних слуг із нічим, яскравим підтвердженням чого є розповідь про Макавеїв.
Юді вдається налагодити дипломатичні зв’язки із римлянами, які, хоча й прийняли союз, але насправді не збиралися допомагати юдеям, коли ті потрапили в халепу. Однак тепер він змушений протистояти куди сильнішому війську, спорядженому сирійським царем. 160 до Р. Х. цар Димитрій із 20-тисячним військом вирушає в похід проти Юди. Три тисячі юдеїв впали в паніку та втекли з поля бою, а мужній син Маттатії разом із вісьмома сотнями воїнів героїчно полягли на полі бою, віддавши своє життя за національну та релігійну незалежність. Коли ізраїльтяни почули про смерть Юди, то виникло питання: «Як міг загинути такий звитяжний воїн, який урятував Ізраїль?» Ентузіазм перших хвилин не триває безнастанно. У таких хвилинах смутку часто з’являються питання: «А де милосердний Бог? Чому Він не врятував Свого вірного слугу від смерті?» Проте смерть за Божу справу має великий сенс, особливо вже у світлі новозавітних слів Христа: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає» (Йо 15, 13). Той, хто готовий був загинути за свою державу, – взірець для наслідування, свідчення любові до своєї Батьківщини. Саме такі герої не помирають, а тільки народжуються для вічності. Смерть стає для таких героїв віри початком життя в Царстві Божому.
Відважну національно-визвольну боротьбу продовжує ще один Макавейський мученик – Йонатан, брат Юди. Його подвиги описані вже в другій частині Першої книги Макавеїв. Стратегія Йонатана істотно відрізняється від стратегії його брата, адже він уникає відкритих конфліктів, а надає перевагу дипломатичним починанням. Цьому сприяла ситуація у ворожій Сирії, де нові претенденти на престіл намагаються заручитися допомогою юдеїв. Апостол Павло навчає: «Тим, що люблять Бога, усе співдіє на добро» (Рим 8, 28). Йонатан не думає про себе, а про свій народ. Господь хоче від кожного з нас самозречення, але ми маємо повірити, що воно буде запорукою миру та сили для звершення життєвого подвигу.
У той час мудрий Йонатан завойовує довіру менших центрів, де зберігся національний та релігійний дух. Це дало змогу ізолювати Єрусалим і декілька інших міст, де залишалися ворожі загони та де переважала партія юдеїв, які були прихильниками насильницько насадженої загарбниками культури – еллінізму. Владу Йонатана визнають ті, хто хоче зайняти престіл у Сирії, що дає йому можливість ставати то на бік одних, то на бік других. Таким чином це забезпечувало здобуття нових привілеїв для юдеїв.
152 року завдяки Олександру Валасу Йонатан стає первосвященником, а незабаром він відзначений ще іншими почестями. Йонатан підпорядковує сусідні території, також продовжує підтримувати дипломатичні зв’язки з Римом, здійснює спробу налагодити добрі зв’язки зі Спартою. Будучи чудовим стратегом, він пам’ятав про мету, задля якої відбулося це повстання, – відновлення релігійної свободи для юдеїв. У той час це означало спершу здобути політичну свободу. Коли, здавалося б, є внутрішня безпека, надія на здобуття успіху та досягнення омріяної мети, Йонатана підступно ув’язнює сирійський генерал Трифон, який і убив мужнього борця 142 р. до Р. Х., бо боявся зростання впливу провідників юдеїв.
Третя частина книги (1 Мак 13-16) розповідає про третього сина Маттатії – Симона. Він підтримував сирійського царя Деметрія II, який звільняє євреїв від податків. Також тоді Симону вдається звільнитися від сирійської залоги. Незабаром його призначено первосвященником, провідником і начальником євреїв. Варто підкреслити: ця громадська та релігійна посада стала тепер спадковою для нащадків Симона. Відтоді започаткувалася гасмонейська династія (Гасмоней – батько Маттатії).
Політичну свободу фактично було здобуто. Нарешті для юдеїв настав такий омріяний і довгоочікуваний мир. Але знову почалася боротьба із Сирією, Симон передає управління військом синам Йоанові та Юді, які перемогли сирійців, унаслідок чого повернувся мир. Та серед рідних Симона знайшовся зрадник – зять, що запросив тестя в гості та підступно вбив разом із двома синами. Залишився ще один син Симона – Йона, який зумів стати правителем замість батька. П’ятий брат Макавеїв, Йоан, загинув, потрапивши в пастку.
Чому так сумно завершується ця історія? Невже знову смерть? Така велика самопожертва кожного із Макавеїв. У певні моменти життя віруюча людина постає перед необхідністю вірити всупереч усьому – «проти надії увірувати» (Рим 4, 18). Трапляються обставини, коли ми не можемо пояснити, чому Бог діє саме так, чому допускає загинути відважному молодому юнакові… І ми ніколи вповні не зрозуміємо, бо тут у справу вступає Божа мудрість, цілковита відмінна від людської та недосяжна немічному розумові людини.
Справжня любов полягає в боротьбі та служінні. Саме така відвага захищати рідну Батьківщину від загарбника є найкращим свідченням та взірцем правдивого патріотизму й для українських воїнів, які доблесно стоять на захисті кордонів нашої держави. Біблійна розповідь про Макавейських мучеників – це історія про тих, хто, будучи вірним Богові, здобув Царство Боже, бо не боявся іти всупереч тоталітарній системі.
Християнин не просто спостерігає за різними подіями здалека. Він знаходить мужність перемогти егоїзм та стати на захист релігійних цінностей, вступає в боротьбу, у якій добро обов’язково переможе. Проте відомо теж і те, що після геройських часів настає період кропіткої щоденної праці. Саме вона – це запорука щасливого майбутнього, якщо такий запал стане «духом», який оживляє «букву» повсякдення. Ізраїль мав зрозуміти: опис цієї боротьби в I-ій книзі Макавеїв нагадує: не люди перемагають у війні, а сам Бог діє через них

Макавейські мученики – відважні борці проти тоталітаризму // СЛОВО №3 (91), вересень-листопад 2022