Тухлян Володимир

 

Другий Ватиканський собор змінив не тільки погляди Католицької церкви на її місію у світі, але й став поворотним моментом для всього християнського світу. Собор тривав з 11 жовтня 1962 року по 8 грудня 1965 року. Це 21-й Вселенський собор в історії Церкви. Якби ми розподіляли за століттями, то було б по одному на століття, але, звичайно, це не так, бо в перші три століття не відбувалися Вселенські собори. Був період, коли їх було по декілька в одне століття (Vст) і навпаки. У чому, зокрема, унікальність ІІ Ватиканського собору? Які були передумови? Як відбувався і які наслідки для церкви? На ці питання спробуємо коротко відповісти.

Передумови
І Ватиканський собор(1869-1870) через франко-прусські війни і захоплення Риму був призупинений. Натоді соборові отці вирішили роз’їхатися, щоб потім знову зібратися, але цього так і не вдалося зробити, тому цей собор був повністю закритий. Значна увага цих Соборових дискусій була прикута до служіння Римського архиєрея, було сформовано вчення про його авторитет і непомильність у визначенні догматів християнського віровчення. Інші питання не вдалося розглянути. Перед І Ватиканським був довготривалий Тридентський собор, який почався 1545 і завершився у 1563. Фактично з 1563 по 1869 рр. не було соборів. Не потрібно розгортати підручник з історії, щоб зрозуміти, скільки всього відбулося в цей період, відколи закінчився Тридентський собор. Як Католицька Церква мала реагувати на ці виклики?
У середині 1958 р. наступником св. Петра обирають папу Івана XXIII (Анджело Джузеппе Ронкаллі). Понтифікат цього папи став переломним у житті Католицької церкви. Ставши 261-им єпископом Риму, цей Папа поклав кінець тривалій «добі Піїв» (1775-1958), яка відзначалася консервативністю та непоступливістю, що було виправдано в часи до Івана ХХІІІ, але в середині ХХ ст. треба було шукати нові підходи до проповіді християнського віровчення. Новий Папа зумів відчути «дух часу» та покласти край старим підходам.
Зважаючи на вік папи, він вважався папою перехідного періоду. Він сам розумів, що його понтифікат може бути коротким. Водночас Іван XXIII добре усвідомлював, що Церква потребує реформи, або, використовуючи його термінологію, «оновлення» (іт.aggiornamento). Справді, тоді Церква зіткнулася з низкою викликів у світі, на які слід було негайно відповісти.
У світі. Після Першої і Другої світової війни багато католиків говорило, що нам потрібно припинити насильство та налагодити мирне співіснування. Звичайно, після відкритого воєнного протистояння прийшла холодна війна, була вибудована «залізна завіса», і тепер ціла частина Європи була відрізана від решти. У Радянському Союзі насильно навʼязувався офіційний атеїзм. Великі імперії розпалися. Колоніалізм закінчився. У різних місцевостях, особливо в Африці й Азії, виникли нові незалежні держави. Деякі уряди були дружні до Церкви, інші – ні. Від Корейської війни (1950) до будівництва Берлінської стіни (1961) та ракетно-ядерної кризи на Кубі (1962) світ, здавалося б, був загнаний у кут. До цих проблем можна також віднести різні революції, такі як інформаційна (поява нових засобів зв’язку), так звана «сексуальна», випробовування засобів масового знищення і т.д. Небезпеки, які чигали на християнство у ХVIII та ХІХ ст., залишилися в минулому. Бажаючи знайти відповіді на сучасні виклики, папа Іван ХХІІІ висунув ідею про новий собор. Та чи дійсно ідея собору належить тільки йому?
Протягом кількох десятиліть, що передували ініціативі папи Івана ХХІІІ скликати Собор, у католицькому богослов’ї почали формуватися нові віяння. Між 1920 і 1960 роками була спроба багатьох богословів «повернутися до витоків» християнства (фр. Ressourсement). Ці спроби дали початок оновленню, яке змінило обличчя церкви на Другому Ватиканському соборі, адже найкращий спосіб для Церкви вирішити проблеми сьогодення – це повернутися до багатих джерельних ресурсів своєї традиції.
На відміну від попередніх соборів, II Ватиканський собор не був покликаний боротися з якоюсь загрозою у Церкві, наприклад, із єрессю чи розколом. Натомість його мета полягала в тому, щоб позитивно відповісти на виклики, з якими стикається сучасний світ, оновлювати ті аспекти Церкви, які можна оновити, і йти до інших християн у дусі примирення. Зміни, які відбулися під час Другого Ватиканського собору, не були серйозним розривом із величною і багатою християнською традицією, але це була значна зміна в уявленні Церкви про себе та її місію у світі.
Також на скликання собору значною мірою вплинув біблійний рух, який став можливим у Німеччині завдяки критичним, історичним і літературним методам дослідження біблійних текстів. Спершу Католицька Церква з підозрою ставилася до цих досліджень. Переломний момент настав у 1943 році, коли Папа Пій XII написав енцикліку під назвою Divino Afflante Spiritu (з лат. «Під натхненням Святого Духа»), дозволивши використовувати згадані методи вивчення Св. Письма. Католицька біблійна наука почала процвітати.
Іншим важливим віянням став літургійний рух, який був спробою відновити літургійне життя Церкви. Його коріння сягає бенедиктинтських монастирів Німеччини, Швейцарії та Франції, які почали заохочувати до активнішої участі мирян у богослужінні. Дослідження, проведені на цю тему, принесли плоди в Конституції ІІ Ватиканського собору про Святу Літургію (Sacrosanctum Concilium).
Напередодні Собору зауважувався розквіт «нового богослов’я» (фр. Nouvelle Théologie), представленого, зокрема, творчістю таких відомих осіб, як Анріде Любак, Ів Конґар, Карл Ранер, Ганс Урс фон Бальтазар й інших. До цього католицьке богослов’я довго повторювало постулати, успадковані від часів Середньовіччя. Модерністська «криза» на зламі ХХ ст. була спробою вирватися з цього підходу та вступити в діалог із сучасною думкою. Деякі богослови намагалися повернутися до біблійних і літургійних джерел, які сформували розуміння Церкви в першому тисячолітті. Дехто з них був присутній на Другому Ватиканському соборі, де їхня робота полягала в тому, щоб допомогти сформувати ряд соборових документів. Нове богослов’я мало задати тон католицькому богослов’ю Другого Ватиканського собору. Цей унесок був новаторським, бо пропонував богослов’я, яке б орієнтувалося на джерела християнської віри, а не (виключно) на систему, засновану на схоластиці.
Перебіг
Зваживши на суспільні виклики у світі й оцінивши згадані віяння в самій Церкві, три місяці після того, як став папою, Іван XXIII оголосив про свої плани скликати новий Вселенський собор. Таку радикальну ідею не сприйняли деякі церковні діячі того часу. Заглиблені в традиції, вони не могли уявити, що Церква повинна змінюватися. Але Папа продовжував говорити про майбутній Собор як про засіб духовного оновлення, «нову П’ятдесятницю», яка відновить Церкву для її місії у світі. У своїй пам’ятній вступній промові під час відкриття Собору Іван XXIII не погоджувався з тими «пророками мороку», які бачили в сучасності лише лихо та руїну. Натомість, вірив Папа, Бог спрямовує людство до нового порядку людських стосунків. Церква потребувала «оновлення» не тому, що відчувала загрозу, а через її велике бажання ділитися Христом з усіма людьми.
Декретом від 5 червня 1960 року Папа установив одинадцять підготовчих комісій і три секретаріати, куди входили єпископи, богослови, правники та знавці суспільних проблем. Головою Центральної підготовчої комісії був сам Понтифік. Праця комісій офіційно розпочалася 13 листопада 1960 року. Плодом підготовчих комісій було опрацювання 73 схем майбутніх документів собору.
11 жовтня 1962 р. у базилиці св. Петра папа Іван ХХІІІ після Божественної літургії урочисто відкрив Собор. На урочисте відкриття прибуло 2540 ієрархів Римо-католицької Церкви та численні спостерігачі з боку православних і протестантів. У своїй промові Папа заохотив соборових отців до співпраці з новітнім світом для того, щоб його поліпшити, як це робила Церква в минулих століттях.
На Соборі відбулися чотири великі сесії. На 9 пленарних засіданнях було прийнято 16 основних документів, які відображали нове бачення Церкви в сучасному світі. Найголовнішим досягненням Собору було те, що запанував дух загального оновлення та зближення всіх християн. Попри суперечки, Собор подолав труднощі та змагав до осягнення наміченої мети. 3 червня 1963 року в Римі помер Папа Іван XXIII. Папа Павло VI був обраний 21 червня і одразу заявив, що Собор триватиме. Він перейняв і розвинув ідеї свого попередника, особливо працюючи над екуменічною ідеєю, тобто намаганням відновити церковну єдність.
Наслідки
ІІ Ватиканський собор розпочав нову еру в історії Католицької Церкви. Він був зустріччю єпископів з усього світу, які працювали над тим, щоб реалізувати задум папи Івана XXIII оновити Церкву. Як ніколи раніше, на цьому Соборі був помітним міжнародний характер Католицької Церкви. Уже під час його проведення всі могли зауважити, що Церква трансформується: імена єпископів звучали дедалі менш по-європейськи; зростав мультикультуралізм. Крім того, за чотири роки Собору єпископи та богослови виявили багато відмінностей між культурами. Водночас вони усвідомлювали, що є не тільки єпископами своїх місцевих єпархій, але й Вселенської Церкви. Присутність некатолицьких спостерігачів сприяла введенню екуменічного виміру в соборні документи. Для всіх Церков Собор у ті роки став знаком надії.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023