Гришко Назар

 

2 лютого 1962 року папа Іван XXIII оголосив про рішення скликати Вселенський собор. Увесь світ був захоплений, а сам Папа Іван ХХІІІ заявив, що це рішення було під натхненням Святого Духа. Оскільки папа був похилого віку, потрібно було поквапитись із усіма приготуваннями.
Українська Греко-Католицька Церква з матірної території не могла взяти хоч якусь участь у приготуваннях до Собору, адже була переслідувана радянським режимом, а її Глава, митрополит Йосиф Сліпий, перебував на засланні. Вільно діяла Церква лише в діаспорі, де було 14 українських єпископів. Участь УГКЦ у ІІ Ватиканському соборі становила одну з найважливіших сторінок в її історії. Тут вона вперше була гучно представлена всьому світові як Церква з тисячолітньою спадщиною, нарівні з головними Церквами християнського світу.
ІІ Ватиканський собор став нагодою для усіх українських єпископів у діаспорі чи не вперше сходитися на регулярні зустрічі, адже перед тим вони збиралися переважно з нагод єпископських хіротоній, які вимагали присутності мінімум трьох єпископів. Досвід таких зустрічей згодом став фундаментом відновлення синодального руху в УГКЦ.

Від УГКЦ до комісій, які працювали над підготовкою та належним проведенням Собору, було обрано 5 єпископів. До Богословської комісії було обрано: митрополита Максима Германюка з Канади та Апостольського екзарха з Німеччини Єпископа Платона Корниляка. До комісії Апостольства Мирян було обрано єпископа Гавриїла Букатко, Адміністратора Крижевецького. Визначне місце в комісії у справах Східних Церков зайняли Апостольський візитатор Іван Бучко та Філадельфійський митрополит Костянтин Богачевський.
Перед кожним соборовим засіданням служили Божественні Літургії, переважно латинського обряду, але час від часу відправлялися Служби Божі в східних обрядах. Багато Латинських єпископів були зачаровані пишністю цих богослужінь. Українська Церква теж служила Літургії у своєму обряді. З нагоди такої першої Божественної Літургії латинською мовою було видано брошуру з коротким поясненням церемоній та історією («Божественна Літургія візантійсько-українського обряду»). 22 Листопада 1962 року Божественну Літургію очолив Архиєпископ Гавриїл Букатко у співслужінні священників, співав хор вихованців української Колегії св. Йосафата. Ця служба привернула до УГКЦ велику увагу світу. Учасники собору просили українських єпископів роз’яснити маловідомі їм візантійські літургійні звичаї.
Відсутність на Соборі Митрополита Йосифа Сліпого, який перебував на засланні, спонукала українських владик до рішучих кроків, адже ІІ Ватиканський собор був найкращою нагодою для його звільнення. Оскільки митрополит Йосиф не міг прибути на Собор, він мав би прислати туди свого прокуратора (представника), проте він зі зрозумілих причин не зміг нікого відправити, Римський Апостольський Престіл іменував прокуратором архиєпископа Івана Бучка, який проживав у Римі.
Уже під час першої сесії Собору українські владики заявили про себе в спільному соборовому «Посланні до людства». Голова Конференції українських Владик, канадійський митрополит Максим Германюк, наполягав на тому, щоб у цьому посланні було згадано про переслідуваних братів. Цією «заявою» українські єпископи звернули увагу інших Отців Собору на відсутність Первоієрарха Української Церкви Йосифа Сліпого. Також вони звернули увагу цілого світу на страшну дійсність – жорстокі переслідування УГКЦ в Радянському Союзі. З цією ж метою від І сесії українські єпископи намагалися бути помітними й через публічні виступи, і через активну участь у робочих засіданнях. Вони старалися добитись того, щоб митрополитові Йосифу Сліпому було відправлене офіційне запрошення на Собор у його резиденцію у Львові.
Українські миряни також намагалися привернути увагу світу до Української Церкви та ув’язнення її Глави. Так у Марселі італійською мовою почав виходити бюлетень під назвою «Нотіціаріо Україно» («Український Вісник»), який був призначений для світової преси. Він привертав увагу до переслідування УГКЦ в Радянському Союзі. Відгомін італійської преси був великим, адже вона підкреслила відсутність Йосифа Сліпого, а також згадувала, що московський Патріарх прислав своїх спостерігачів, що теж зіграло значну роль у приверненні уваги до цієї проблеми. Спільними зусиллями вдалося досягнути суспільного резонансу, і 9 лютого 1963 року митрополит Йосиф Сліпий був звільнений із заслання. Комуністична влада не дозволила йому повернутися до України, тому він виїхав до Риму. Таким чином Глава УГКЦ нарешті міг узяти участь у засіданнях ІІ Ватиканського собору.
29 вересня 1963 року відбулося торжественне відкриття другої сесії Собору майже з таким самим порядком, як це було на попередній: процесійний вхід Отців Собору до Базиліки св. Петра, урочиста Архиєрейська Служба Божа, ісповідання віри, програмна промова папи Павла VІ, який був обраний на місце Івана ХХІІІ, що помер після першої сесії.
У переддень відкриття другої Соборової сесії українські владики зібрались у колегії св.Йосафата на передсоборову нараду. Це зібрання стало нагодою для зустрічі з Главою УГКЦ митрополитом Йосифом Сліпим.
10 жовтня 1963 року сталася величезна подія для Української Церкви – оголошення про виступ Митрополита Йосифа Сліпого. Коли цьому ісповіднику віри дали слово, у Ватиканській базиліці пронулали бурхливі оплески на його честь. Але в той день Йосиф Сліпий так і не виголосив доповіді, заявивши, що зробить це наступного дня, тобто в день річниці І Вселенського собору. Хоч регламент дозволяв лише 10 хвилин, промова митрополита тривала майже двадцять хвилин. Усі були дуже уважними й не наважувалися зупиняти промовця. У базиліці стояла мертва тиша, а всі єпископи схилили голови перед великим мужем Церкви, який доносив «голос Сходу» та найбільше захищав Схід від латинізації. У промові Йосифа Сліпого простежувалися знаменні ідеї та великий богословський сенс. Отці Собору побачили перед собою не просто Ісповідника Віри, але й Богослова та Пастиря, який відчуває і близько переживає всі сучасні проблеми Церкви. Різні римські й інші періодичні видання почали публікувати брошури з темами, яких Йосиф Сліпий торкнувся у своїх промовах.
У своїй промові перед Собором 11 жовтня 1963 Йосиф Сліпий також уперше наголосив на потребі піднести УГКЦ до статусу Патріархату. Він був добре ознайомлений із різними аспектами ідеї патріархату УГКЦ, яка активно обговорювалась у греко-католицьких богословських колах до ІІ світової війни та навіть увійшла до підсумкових резолюцій Львівського унійного з’їзду 1936 року. Згодом ця ідея знайшла свій розвиток серед українців у діаспорі, а завдяки діяльності Йосифа Сліпого в УГКЦ виник потужний патріархальний рух.Українські змагання про патріархат викликали незадоволення Московського патріархату, і це стримувало Ватикан. Ще одним аргументом була відсутність легального статусу УГКЦ в Україні. Однак уже з 1975 року священники УГКЦ стали називати Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Також він сам почав підписувати свої документи як Патріарх.
Найбільш дебатована тема на другій сесії – «колегіальність Єпископату». На цю тему 6 листопада 1963 митрополит Максим Германюк виголосив свою знаменну промову на загальному засіданні. Він вимагав, щоб соборовий документ про Церкву передбачив колегіальну діяльність на загальноцерковному рівні.
З огляду на те, що ІІ Ватиканський собор готував Конституцію про Святу Літургію, українські владики стали замислюватися над тим, яким чином її постулати можна було б урахувати в богослужбовому житті УГКЦ. Міжєпархіяльна літургійна комісія почала працювати у двох напрямках: 1) впровадження до богослужінь живої української мови та 2)спрощення надмірних повторень у відправах.
Третя Соборова сесія почалася 14 вересня 1964 року. 15 вересня від української Церкви на Соборі мав доповідь канадійський Митрополит Максим Германюк, висловивши міркування про остаточну ціль Церкви – її прославлення у Зновупришесті Христа. Під час цієї сесії УГКЦ вустами свого Глави та єпископату вчергове висунула пропозицію надати їй патріарший статус. Однак Соборові Отці не вважали за необхідне приймати якесь рішення стосовно цього. Проте вже після завершення третьої сесії, 25-26 січня 1965 року, було повідомлено, що папа підніс Йосифа Сліпого до кардинальської гідності.
10 вересня 1965 року відбулося відкриття четвертої і останньої Соборової сесії. Вона була більш формальною, бо під час неї відбувалися голосування за Соборові документи. Проте 16 вересня Блаженнійший Йосиф Сліпий мав перед Отцями Собору виступ «Про релігійну свободу».
ІІ Ватиканський собор став великим кроком у розвитку УГКЦ, яка тоді на рідних землях була переслідувана комуністичною владою. Вагомим досягненням стало звільнення митрополита Йосифа Сліпого, що сталося під час проведення Собору. Таким чином Глава УГКЦ й українські єпископи вільного світу чи не вперше могли зібратися для того, щоб вирішувати наболілі церковні питання та стали голосом своєї «мовчазної Церкви».

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023