Карпінець Михайло

Думка про війну призводить до появи сліз на очах і щемливого болю в душі. Особливо у тих, хто особисто її досвідчив. Вона несе в нашій уяві образи зруйнованих будинків, розбомблених міст чи розстріляних автівок, покинутих на узбіччі доріг, а у наших вухах немовби чутно звуки пострілів, вибухів, свист ракет … і найгіршої картини – ріки крові і гори кісток, як колись описав нашу землю ісповідник віри блаженніший патріарх Йосиф Сліпий.
Мабуть не залишилось жодної людини, життя якої не змінилось із повномасштабною хвилею російської збройної агресії проти України. Воно поділилось на «до» і «після початку» війни. Минулі проблеми чи труднощі, які раніше нас бентежили, зараз не просто відійшли далеко на задній план, але відклалися на потім, на «після війни». Наші храми перестали бути лише місцем для молитов. Цілоденно в них не тільки перед Боже Обличчя заносять гарячі, щирі моління, але трудяться люди доброї волі, допомагаючи військовим і жертвам, які постраждали від агресії ворога.

Дехто стверджує, що християнство і його ідеали потрібно відкласти на час війни. Міський голова одного містечка навіть записав відеоролик, у якому оправдав плакат із лайливим словом, адже зараз – нібито час, коли дозволяється вживати нецензурних слів і потрібно вбивати, а каятись за це будемо потім. Тож, можливо, справді сьогодні маємо такий період, коли потрібно забути про Бога і релігію, а якщо ні, то як повинен себе поводити християнин у час війни?
Безперечно, ніщо не може скасувати, чи тимчасово відкласти нашої приналежності до Бога. У Хрещенні людина не лише вмирає для гріха і народжується для нового життя, вона прищеплюється до Господа Ісуса, стає членом Його Тіла − Церкви Христової. Саме в цьому Таїнстві людина отримує невидиму печать приналежності до Бога, яку не може знищити жодним гріхом. Тому християнин є Божою дитиною в усіх обставинах свого життя, навіть таких жахливих як війна.
Для християн Біблія є осердям духовного життя, і неможливо без Книги Книг дати відповідь на щось по-християнськи. На сторінках Святого Письма ми часто зустрічаємось із війною. Вибраний ізраїльський народ неодноразово боровся зі своїми ворогами. А одне серед імен Бога - «Саваот», яке ми призиваємо сьогодні на Божественній Літургії, означає «Господь воїнств». У Новому Завіті попри те, що Христос голосить Благу вість про любов і мир, Він не заперечує військової служби, і ставить віру римського сотника в Капернаумі як приклад для наслідування (Мт 8, 10). Апостол народів Павло в своїх посланнях використовує образи війни чи воїна. Наприклад, в посланні до Тимотея він називає свого учня добрим воїном Христовим (ІІ Тим 2, 3). Цікавим фактом є те, що професія військового надзвичайно часто згадується в Біблії. Про воїнів в ній написано так само позитивно, як і про інші професії. А посада сотника згадується більше, ніж, наприклад, рибалки, а саме понад 20 разів . Тому для Церкви це служіння є благородною справою і Вона бачить військових, як слуг безпеки і свободи народів , які насправді сприяють загальному добру і підтриманню миру .
Проте у Біблії також знаходимо заповідь «не вбивай» (Вих 20,13). Людське життя − Божий дар, який ми покликані поважати і берегти. І ми, як християни маємо право себе захистити. І це право є вагомим обов’язком тих, хто відповідальний за життя інших. Тому, згідно з вченням Церкви, вони можуть застосовувати зброю для того, аби знешкодити агресора . Тому наших воїнів, які повертаються з фронту, ми не називаємо вбивцями. Навпаки, вони для нас є героями, які стали на захист рідної землі, народу і своїх сімей. Вони, за словами Господа Ісуса Христа (Йо 15, 13), є сповнені великою любов’ю, адже готові заради нас віддати своє життя.
В книзі Проповідника знаходимо такі слова: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: […] Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир» (Проп 3, 1;8). Зараз ми живемо в час війни, в обставинах, яких ми не обирали і не хотіли. Однак, Господь покликав до життя в цей період і поставив на своєму місці кожного з нас. І сьогодні на війні ми повинні давати адекватну відповідь на обставини часу, які з’являються перед нашим обличчям. Як християни ми маємо приймати те, що нам допустив Господь. Тому воїн, який йде на війну, не йде туди із метою вбивати, але захистити, адже це один із його громадянських обов’язків, про які навчає Церква . Для християнина це війна не «проти» загарбників і агресорів, але насамперед «за» свою країну, за її незалежність і за майбутнє.
Серед мирних людей, які знаходяться поза бойовими діями часто виникає бажання зла нашим ворогам. Найбільше людина сповнюється злістю і почуттям ненависті, коли бачить звірства, які чинять противники не лише із нашими матеріальними благами, але й з невинними людьми. Однак, як цивілізовані люди, ми не можемо дати відповідь такими ж діями. А як християни маємо пам’ятати слова Ісуса Христа із нагірної проповіді: «Любіть ворогів ваших» (Лк 6, 27) і «Тому, хто б’є тебе в одну щоку, підстав і другу» (Лк 6, 29). Напевно, що ці слова Господа нам здаються взагалі неактуальним в час війни. Як можна любити тих, які приймають рішення про вторгнення на чужу територію, хто дає накази на руйнування мирних міст, чи як любити тих, хто ґвалтує жінок і вбиває невинних людей? Більше того, ми можемо подумати, що Бог просить нас про неможливі і несправедливі речі, бо за людською логікою такою поведінкою ми даємо зелене світло на свавілля. Папа Франциск у одній із своїх недільних проповідей після молитви «Ангел Господній» роздумував над цим питанням. Він ставить нам за приклад Ісуса, Який, отримавши під час несправедливого суду ляпас від одного з охоронців, сказав: «Якщо я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш мене?» (Йо 18, 23). За словами Папи так, Христос вимагає порахунку за отримане зло, і підставити другу щоку не означає мовчазно терпіти та поступатися перед несправедливістю. Це значить викривати несправедливість, але без гніву та насильства. А любити своїх ворогів, за словами Папи, якби це залежало тільки від нас, було би неможливим. «Але пам’ятаймо, що коли Господь щось вимагає від нас, то хоче нам це дарувати» . Лише через Бога ми здатні любити ворогів. Простити ворога – означає полюбити його, поглянути на нього Божими очима.
Ми, християни, покликані наслідувати Христа. Ісус закликає нас до досконалості (Мт 5, 48). Тому маємо просити в Бога, щоб через нас Він полюбив наших ворогів. Ця любов проявляється у наших діях. Для військовослужбовців – це дотримання норм людяності стосовно поранених чи полонених. Мужня постава християнина передбачає і християнську любов і молитву за наших кривдників, через яку ми довіряємо себе і їх Богові. Лише Господь може знайти спосіб, як заспокоїти наш душевний біль і навернути зі злої дороги того, хто нас скривдив.

Як поводитись християнину під час війни? // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022