... Реформа Церкви згідно з київською традицією XVI-XVII ст.
header-dds1
header-dds2
header-dds3

Підтримайте/Support Us

Допомогти у вихованні майбутніх священиків

Ukrainian (Ukraine)English (United Kingdom)

Перекласти на...

АРХІВ СТАТЕЙ

< червня 2011 >
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Наші відвідувачі

 Погода в Україні
 
Реформа Церкви згідно з київською традицією XVI-XVII ст. PDF Друкувати Електронна адреса

о. д-р Мирон Бендик, ректор

Цього року відзначаються дві промовисті дати нашої історії – 415-ліття Берестейської унії і 325-ліття унії Московської, тобто приєднання Київської православної митрополії до Московської Церкви. В оцінці цих подій ми й досі повторюємо чужинецькі підходи, не знаючи своїх. Звичайно, з Риму і Москви ці події виглядали інакше, ніж із Києва. Берестейська унія в римській оцінці – це входження до Римської Церкви окремих єпископів Київської Церкви, яким було дозволено й надалі зберігати східний обряд. Московська унія в московській оцінці – це повернення Київської Церкви в лоно Московської Церкви-Матері. І в Римі, і в Москві проігнорували умови, на підставі дотримання яких Київська Церква була згодна на єднання чи то з Римською, чи Московською Церквами. Однак, такі попередні умови були висунені. Ними є „33 артикули” Берестейської і „статті гетьмана Самойловича” Московської уній.

Факт висунення умов єднання означає, що Київська Церква сприймала себе рівноправним партнером інших Церков, єднання з якими не мало нічого спільного з підпорядкуванням. Якби єпископи не вважали свою Церкву рівноправною, то вони просто перейшли б у Римську чи Московську Церкви, а Київська Церква „самоліквідувалася б”. Коли ми порівняємо між собою „33 артикули” і „статті Самойловича”, то побачимо в їх основі одну й ту ж саму церковну традицію. Причиною тіснішого єднання з Римською чи Московською Церквами і артикули, і статті називають потребу реформи Київської Церкви, яка потрапила в кризу внаслідок занепаду Царгородської Церкви-Матері. Її патріархи перебували під турецьким пануванням, поступово втрачали авторитет і вже не забезпечували Київську Церкву від втручання світської влади. Потрібно було змінити цю ситуацію, тобто провести реформу. В Києві її бачили в тіснішому єднанні з Церквами, потужнішими від Царгородської, при одночасному збереженні помісності, тобто самоуправління Київської Церкви. І в „33 артикулах”, і в „статтях Самойловича” помісність забезпечується правом єпископів Київської Церкви на вибір власного Глави і, водночас, правом Глави Церкви – „митрополита Києво-Галицького і всієї Руси” – самостійно управляти Церквою. Натомість тісніше єднання з іншими Церквами полягало в тому, що гарантами унезалежнення від світської влади замість царгородського патріарха тепер виступали:
- римський папа (згідно з „артикулами”), якому новообраний Глава Церкви складатиме послух;
- московський патріарх (згідно зі „статтями”), у присутності якого вводитиметься на митрополичий київський престол новообраний Глава Церкви.
„Послух” римському папі не є підпорядкуванням, бо не потребує ні затвердження, ні „єднання” з боку папи. „Введення на престол” – символ благословення – не є підпорядкуванням московському патріархові, котрий, ніяк не впливаючи на вибір митрополита, визнає доконаний факт.
У наш час Київська Церква конфесійно поділена. Це не повинно заважати глибинно пізнавати спільну київську традицію – неподільний скарб наших предків. Згадані нами дві події минулого не повинні нас ділити. Навпаки, настав час для кожної конфесії все більше ставати собою, суб’єктом власних дій. Наше спільне коріння – в київській традиції. Опора на неї дозволить нам інтегрально поглянути в минуле, побачити його очима предків і спільно ним пишатися.

Статтю також опубліковано у блозі Дрогобицької Духовної Семінарії на RISU.

< Попередня   Наступна >
 

Коментарі 

 
+1 #1 Леонтій 19.11.2011 19:18
Як відомо, однією з визначальних і характерних рис започаткованої ще св.-Володимировим Хрещенням Русі-України 988 р. київської традиції (київського благочестя) була дивовижна відкритість нашої тогочасної вітчизняної Церкви як на Схід, так і Захід християнської ойкумени, віро- та етнотолерантніс ть. І цьому не могли стати на заваді навіть добре знані тодішні поділи й розколи Вселенської Церкви. Гадаю, що така постава і саме історичної Київської Церкви далеко не випадкова. Глибоко переконаний (і вважаю: тому є й вагомі біблійні підстави і підтвердження), що це - визначена й призначена Божим Провидінням її велична й важливо-значуща історична місія і роль. Тобто, зберігаючи, в принципі, свою помісність (по суті, самостійність), водночас органічно поєднувати і гармонізовувати взаємодоповнююч і й збагачуючі (одне одного) особливості та специфіку східного і західного християнства. Та - як логічний і закономірний вислід - свого часу стати ініціатором і ґенератором тих - надзвичайно потужно-ґрандіозних - світових екуменічно-єванґелізаційни х процесів, внаслідок яких, врешті-решт, практично відновиться єдність Вселенського Тіла Христового. Але для цього, зрозуміла річ, передусім маємо відродити - порушене після Берестейської унії 1596 р. - взаємопорозумін ня і єднання всіх нині сущих в Україні еклезіальних частин (гілок) - прямих нащадків і духовних спадкоємців отого київського християнства. Й у чому, природньо, також зможе взяти активну й гідну участь і решта вітчизняного Божого люду.
Цитувати | Поскаржитись адміністраторам
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити