О. Зинич Готуйте кріса, куйте обладунки, Ставайте до крицевої борні, Здолати грішне, смерти Юди поцілунки Із рідної вкраїнської землі.
Докіль кати сміятимуться з неї, А перекінчики зніматимуть на глум? Чи нам потрібні Носи – Кочубеї, Що націю складатимуть до трун?
Верніться, мамо, – плачуть вдома діти. – Бо вже не буде де й чого іти, Забудеться домівка, згинуть квіти, А кропива й чортополох будуть цвісти.
Вже досить, доню, – шепче стара мати, – поневірятись у землі чужій, за шеляг тіло й душу продавати, а серцем буть в баборні давніх мрій.
Чому мовчиш, чому терпиш, Вкраїно, Зрадливість, ворохоби і плачі? Співає панство пісню солов’їну, А матері – зозулі гинуть в чужині…
Наш кріс – молитва, обладунки – віра, Бринить надія – нація жива, І знищим плеканого нами звіра, Підійметься з колін свята земля.
О. Зинич. До українців // СЛОВО №1 (35) (2008) 45
|