ВСТУП
Давньогрецький філософ Платон (427 – бл. 347 до Р. Х.) у своєрідному «трикутнику» розмістив основні сфери буття: знизу світ та людину, а на вершині — Бога. Саме в цих трьох напрямках рухається філософське пізнання людини, але християнське Передання вказує на те, що вичерпні відповіді на ці пошуки дає лише Боже Об’явлення. Натомість сучасна культура розриває «трикутник» Платона, надаючи людині автономію щодо Бога та світу. У контексті крайньої лібералізації суспільства (розвиток гендерної теорії, поширення прав ЛГБТ-спільноти тощо) простежується антропологічна криза сучасності, що полягає у нерозумінні людини самої себе. У зв’язку з цим звернення до християнського Передання як джерела антропологічних відповідей залишається актуальним, хоча слід враховувати, що давні джерела не завжди можуть безпосередньо відповісти на виклики сучасності.

У цій перспективі важливою є постать французького богослова Олів’є-Моріса Клемана (1921–2009). Він народився у родині з атеїстичними та соціалістичними переконаннями. Здобув агрегацію з історії (1943) і тривалий час викладав історію у ліцеї Луї-ле-Гран (Париж). Водночас не припиняв пошуки відповідей на питання сенсу життя та смерті, існування світу та його краси, значення історії та культури людства тощо. Згодом розчарувався у власному атеїзмі та зіткнувся з духовністю християнського Сходу, зокрема через співпрацю з богословами Володимиром Лоським та Павлом Євдокимовим, його наставниками та друзями. Був охрещений у віці тридцяти років. Відтак важливість словам Клемана надає не тільки їхній зміст та форма, а й досвід «духовної подорожі» автора від атеїзму до віри. Переносячи хворобу Паркінсона, богослов помер у віці вісімдесяти семи років.
За життя Клеман написав більше тридцяти книг та чимало статей на історичні та філософсько-богословські теми, був редактором французького богословського журналу «Контакти» (фр. Contacts), керував видавничою серією «Теофанія» (видавництво Desclée de Brouwer), обіймав посади професора морального богослов’я та церковної історії в Інституті св. Сергія (Париж), очолював міжрелігійну Асоціацію віруючих письменників (фр. Association des Écrivains Croyants) та був одним із засновників екуменічного Православного братства в Західній Європі (фр. Fraternité orthodoxe en Europe occidentale).
Однією з найбільш опрацьованих галузей богослов’я Олів’є Клемана є антропологія, яка й стане об’єктом нашого дослідження. Позаяк богослов декілька разів характеризує антропологію як «тринітарну», то ця концепція стане предметом нашої праці, а з’ясування суті цього поняття — її метою. Сам Клеман не дає чіткої систематизації «тринітарної антропології», тому завданням нашої роботи є послідовно проаналізувати тріадологічні та антропологічні погляди богослова і в світлі їхнього взаємозв’язоку знайти відповідь на запитання: що таке «тринітарна антропологія».
Наша праця складатиметься із двох розділів, тріадологічного й антропологічного, кожен з яких включає по три підрозділи. Для розкриття «тринітарної антропології» дослідження матиме перехресну структуру, де перший пункт першого розділу (тріадологічного) відповідатиме першому пункту другого (антропологічного) і далі аналогічно. Вважаємо, що такий метод викладу допоможе наочніше реалізувати завдання праці.
У першому розділі — «Бог як Особа» — ми дослідимо джерельну для Клемана східнохристиянську тріадологію, яка є апофатичною та іпостатичною. Водночас порівнюватимемо її з думкою французького богослова. Отже, від розгляду історії апофатичної тріадології з її богословськими основами ми перейдемо до таїнства Особи як відкритості або ж «трансцендування» непізнанного Бога у божественних енергіях. Зрештою дійдемо до розгляду сопричастя Осіб Пресвятої Тройці та троїчності дій Бога «назовні», тобто при створенні світу, вияві божественних енергій і в бутті Церкви.
У другому розділі — «Людина як особа» — дослідимо антропологічний підхід Клемана в контексті «неопатристичного синтезу» ХІХ–ХХ стт. Спершу ми подамо огляд основних сучасних богословських концепцій людини, що вплинули на його вчення. Далі проаналізуємо засади його «апофатичної антропології», після чого розкриємо його розуміння створеної людської особи, яка відкривається або ж «трансцендує» через природу людини. Нарешті розглянемо спільноту осіб.
Дисципліною нашої праці є патристична філософія, адже Клеман актуалізував у своїх творах святоотцівське вчення та був дотичний до «неопатристичного» руху. Патристична філософія дозволяє простежити християнську думку в її витоках, що стала основою подальших традицій східного і західного християнства. Позаяк твори Клемана містять численні звертання до святоотцівської спадщини, аналіз його богослов’я в межах патристичної філософії дозволить виявити тяглість між давнім переданням та сучасним богословським мисленням. Для цього поряд із викладом ідей французького автора ми подаватимемо святоотцівські поняття-відповідники.
Джерелами для нашого дослідження будуть твори та статті Клемана, в яких він звертається до проблематики людини, зокрема у світлі тріадології. Найбільш значущими антропологічними працями богослова є книги «Питання про людину» (фр. Questions sur l’homme (вперше видано — 1972); англ. переклад On human being (2000)) і «Тіло смерті й тіло слави» (фр. Corps de mort et de gloire (1995); пол. переклад Ciało śmiertelne i chwalebne (1999)). Щодо «тринітарної антропології» зокрема, основою для викладу стане розділ із книги «Внутрішнє обличчя» (фр. Le visage intérieur (1978)) під назвою «Тринітарна людина» (фр. L’homme trinitaire) та розділ «Тринітарна антропологія у Христі» (рос. переклад Тринитарная антропология во Христе) із книги «Відблиски світла» (фр. Sillons de lumière (1988); рос. переклад Отблески света (2004)).

Як допоміжною літературою ми користуватимемося працями богословів, які вплинули на Клемана, а також дослідників, котрі зверталися до його творчості, серед яких: Януш Аптацій, Даріуш Клейновський-Ружицький, Олів’є Пейрон, Джеремі Інґпен, Кароліна Касадо, Павел К’єйковський, Стефані Г’ю-Донован, Антуан Аржаковський, Еммануель Пісані, Івана Нобл, Крістіна Обрдлікова, Маґдалена Славінська, Олексій Сігов, Павло Смицнюк та Людмила Павлова. До найзначніших праць, присвячених антропології Клемана, належать кілька докторських досліджень. Передусім це дисертація Аптація (2004), яка ґрунтується на аналізі книги Questions sur l’homme. Наступною є дисертація Клейновського-Ружицького (2009), що розвиває і доповнює висновки Аптація; при цьому лише один із розділів цієї роботи спеціально присвячено антропологічній тематиці. Також важливим внеском є дослідження Пейрона (2014), що спирається переважно на статті Клемана, опубліковані у журналі Contacts. Нарешті, найновішою працею є дослідження Інґпена (2024), де автор здійснює комплексний аналіз богословської спадщини Клемана, у тому числі його антропологічних поглядів. Інші дослідники переважно є авторами статей у періодичних виданнях та наукових збірниках.
У викладі богослов’я отців Церкви ми здебільшого користуватимемося дослідницькими опрацюваннями, позаяк нас цікавить оцінка їхнього вчення на історичному тлі. У співставленні святоотцівського вчення та бачення Клемана ми переважно звертатимемося до його творів «Джерела ранньохристиянської містики» (фр. Sources. Les mystiques chrétiens des origines (1982); укр. переклад — 2020) і «Візантія та християнство» (фр. Byzance et le christianisme (1964)).
Для розкриття теми застосовуватимуться такі методи дослідження: аналіз — під час збору інформації з творів Клемана; синтез — для поєднання зібраних матеріалів із оцінками дослідників; порівняння — для критичного зіставлення положень богослова, зокрема з традицією західного християнства; доповнення — для осмислення малодосліджених або неструктурованих думок Клемана на основі його ж тверджень.

ВИСНОВКИ
У цій дипломній роботі представлено «тринітарну антропологію» французького богослова Олів’є Клемана. У першому розділі — «Бог як Особа» — досліджено східнохристиянський підхід до богопізнання, джерельний для Клемана. Отже, з боку людини відповідним є апофатичний підхід до Пресвятої Тройці, адже Бог перевищує емпіричний досвід людини. Клеман переймає східнохристиянський апофатизм та оновлює спосіб його вираження. Відтак апофатизм для богослова є шляхом містичного богоспілкування, що здійснюється в Літургії Церкви й духовному житті людини.
Також було окреслено основну тріадологічну термінологію: Іпостась, усія та енергії. Отже, сутнісно трансцендентний Бог об’являється ad extra як завжди унікальна Особа. Людині Бог відкривається свобідно та через божественні енергії, якими Святий Дух веде людину через Сина до Отця. За Клеманом, божественні енергії складають динаміку щоразу нових особових відносин: чим більше Бог відкривається людині, тим більше об’являється як непізнанний. Отже, міжособовий стосунок не нівелює інакшість Особи, а, навпаки, являє її невичерпність. Відтак Три Божі Особи у стосунку із творінням є вповні єдиносущними (усія) та цілком інакшими (Іпостась).
Водночас Особи Божі перебувають між Собою у перихорезисі-взаємопроникненні, що являє антиномію Триєдиного Бога. Цю антиномію було розглянуто нами крізь призму буття Бога ad intra (у взаєминах Осіб Пресвятої Тройці), буття Бога ad extra (у відкритості Творця щодо творіння) та буття Церкви (у таїнственному й інституційному сопричасті Церкви). Отже, інакшість Особи ad intra відкривається лише в стосунку з Іншими, а Божа сутність — це сопричастя Осіб. Взаємозв’язок ad intra виражається у «діях» Тройці ad extra, тому створення світу та об’явлення божественних енергій мають триєдиний характер, адже вони є діями Отця через Сина у Святому Дусі. Людина ж, коли споглядає божественні енергії та бере в них участь, здіймається у зворотному порядку: у Святому Дусі через Сина до Отця. Церква являє сопричастя Осіб Пресвятої Тройці, де євхаристійні спільноти водночас залишаються відмінними (пневматологічний аспект), єдиними (христологічний аспект) та згуртованими навколо «центрів згоди» (патерналістичний аспект).
У другому розділі — «Людина як особа» — подано східнохристиянський підхід до людини як створеної на «образ і подобу Божу». Незважаючи на закорінення християнської антропології у патристичному богослов’ї, її розпрацювання відбувається дотепер. Тому увагу було приділено джерельному для Клемана «неопатристичному» погляду на людину, зокрема у вченні Павла Євдокимова, Володимира Лоського, Думітру Станілое та Андре Скрими. Відтак підставою апофатизму щодо людини є створення її на «образ і подобу» та «незводимість» людської особи до природи. Тому, щоб наблизитися до розуміння особи людини, слід відмовитися від раціональних визначень, яких можна надати її інтелігібельній природі. Отже, людина як особа є раціонально невизначальною, а це створює паралель із апофатизмом у тріадології.
Створена особа також є реляційною, тобто відкривається лише в стосунку з іншими: Богом та людьми. В онтологічному вимірі людина через гріх існує як відокремлений індивід, але через стосунок стає сопричасною особою. Особа відкривається через природу людини: тіло, душу та дух. Природа уприсутнює особу в просторі та часі та уможливлює спілкування з іншими, а в «дусі» чи «серці» як центрі буття людини відбувається спілкування з Богом. З іншого боку, природа реалізується в особі, позаяк онтологічно природа, згідно з Клеманом, є «прагненням вічності та поклоніння», яке звершує особа у виборі Бога. Коли ж особа обирає гріх, тобто не-Бога, прагнення природи не вдовольняється, а людина стає індивідом, прив’язаним до природи. Такий парадоксальний стан людини є вихідним в антропології Клемана.
Онтологічну єдність людської природи відновив Ісус Христос у воплоченні. Відтоді людина стає частиною Боголюдської природи Христа через Таїнства Церкви. На перетині Таїнств як дії Бога та духовного життя як співдії людини відбувається процес теозису-обожествлення. При цьому «єдиносущність» людей у Христі антиномічно збігається з особовою інакшістю людини у Святому Дусі. У такий спосіб формується сопричастя людей між собою та між людиною і Богом. Цей зв’язок здійснюється в Церкві, тому антропологія завершується в еклезіології сопричастя і набуває «тринітарного» характеру.
Підсумовуючи, «тринітарна антропологія» Олів’є Клемана є богословським осмисленням людини у світлі догматів про Пресвяту Тройцю та Богочоловіка Ісуса Христа. Ключовим для цієї концепції є поняття особи, що етимологічно та семантично походить із тріадології та окреслює апофатичну незрівнянність і водночас реляційність буття Бога й людини. У межах «тринітарної антропології» богослов інтегрує космологічне вчення, в якому світ постає одночасно як середовище Божого об’явлення і покликання людини до творчості. Антропологія Клемана досягає завершення в еклезіології, що має тріадологічну основу. Людина покликана особово та еклезіально перебувати в єдності та множинності з іншими особами, а це є іконою єдності та множинності Осіб Пресвятої Тройці. У цьому контексті поняття «тринітарної антропології» є відповідним щодо загальної структури вчення Олів’є Клемана про людину.

Водночас це дослідження має попередній характер і вимагає подальшого опрацювання на більш широкому корпусі джерел та в різних контекстах. Перспективами майбутніх досліджень можуть стати порівняльний аналіз зазначеної концепції з іншими богословськими традиціями та розроблення практичних рекомендацій для сучасного богословського дискурсу й церковної практики на основі здобутих теоретичних міркувань. Ця ж праця є радше скромним окресленням проблематики.

• ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. БОГ ЯК ОСОБА 7
1. Апофатична тріадологія 7
1.1 Питання богопізнання 7
1.2 Східнохристиянський апофатизм 8
1.3 Апофатизм у Клемана 14
2. «Трансцендування» Бога як Особи 16
2.1 Тріадологічна термінологія 16
2.2 Тройця «ad extra» 17
2.3 Свобода Бога у відкритості «ad extra» 19
3. Спільнота Божих Осіб 21
3.1 Тройця «ad intra» 21
3.2 Троїчність відкритості Бога «ad extra» 22
3.3 Троїчність Церкви 24
РОЗДІЛ ІІ. ЛЮДИНА ЯК ОСОБА 26
1. Апофатична антропологія 26
1.1 Антропологія у середовищі Олів’є Клемана 27
1.2 «Образ» і «подоба» Божі у людині 31
1.3 «Незводимість» особи до природи 33
2. «Трансцендування» людини як особи 37
2.1 Від «індивіда» до «особи» 37
2.2 Природа як вираження особи 40
2.3 Людська особа в есхатології 42
3. Спільнота людських осіб 44
3.1 Людська єдність 44
3.2 Людське сопричастя 45
3.3 Еклезіальність обожествлення 48
ВИСНОВКИ 51
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 54