Ігнатій Полотнюк (1856–1903) — один із найвизначніших організаторів і реформаторів церковного співу в Галичині, керівник катедрального хору в Станіславові та засновник системної дяківської освіти.
Ігнатій Полотнюк народився 29 грудня 1856 року в селі Клюсів поблизу Кристинополя у родині дяка, що значною мірою визначило його життєвий шлях. З юних років він виявляв виразні музичні здібності та рано почав навчатися церковного співу в досвідчених учителів. Уже в молодому віці він не лише опанував нотну грамоту, але й почав організовувати співочі гурти, що свідчило про його природний диригентський і педагогічний талант.
Близько 1870-х років Полотнюк активно долучився до розвитку хорового співу в Кристинополі (тепер м. Шептицький), де створив і очолив змішаний церковний хор. Його діяльність швидко принесла йому визнання, адже він зумів піднести рівень виконання до високого мистецького стандарту. Важливу роль у його становленні відіграла також військова служба у Львові, під час якої він поглибив свої знання церковної музики.
Переломним став 1887 рік, коли Полотнюк переїхав до Станіславова (тепер Івано.Франківськ) — одного з головних духовних центрів Галичини. Тут він очолив кафедральний хор і перетворив його на зразковий колектив. Водночас він розгорнув широку педагогічну діяльність: заснував церковно-співочу школу і організував систематичні курси для дяків, що стали осередком підготовки професійних церковних співців для всієї єпархії.
Особливе місце у його спадщині займає виданий у Перемишлі 1902 року «Напівник церковний», укладений на основі найкращих рукописних, друкованих і усних джерел і став практичним керівництвом для дяків та співців. 
Окрім цього, Полотнюк був ініціатором професійного об’єднання церковних співців і редактором часопису «Дяківський глас», а також активним учасником культурного життя Станіславова. Його діяльність поєднувала практичну працю регента, педагога й організатора.
Ігнатій Полотнюк помер 24 квітня 1903 року в Станіславові у віці 47 років. Його життя було коротким, але надзвичайно плідним. Він залишив після себе не лише добре організований хор і школу, але й тривку традицію впорядкованого церковного співу. Саме завдяки його праці українська літургійна музика зробила важливий крок від усної традиції до системного, професійного мистецтва.