ВСТУП
Питання церковної єдності залишається актуальним не лише з точки зору екуменізму, а й у контексті помісності Української Греко-Католицької Церкви. Давня Київська митрополія, перебуваючи між двома великими християнськими традиціями, набула значного досвіду співіснування в різних культурних середовищах. Формування ідентичності нерозривно пов’язане із взаємодією «власного» та «чужого», а діалог, що не ґрунтується на розмежуванні чи відчуженні, сприяє зміцненню самобутності, одночасно зберігаючи відкритість до іншого.

Берестейська унія (1596 р.) була укладена з метою підтвердження первісної єдності між Києвом і Римом, проте її сприйняття двома іншими Церквами інтерпретувалося по різному. Відмова від сопричастя з Царгородом і його зосередження виключно на Римі й визначили новий еклезіальний статус Унійної Київської митрополії.
Проблема єдності Христової Церкви актуальна і в наш час, адже по сьогоднішній день протистояння перебуває у свідомості багатьох християн східної і західної традицій. Розкол між Римом і Царгородом, що виник у минулому, продовжує впливати на сучасний релігійний дискурс, породжуючи дебати щодо шляхів подолання поділу та відновлення сопричастя між Царгородською та Римською Церквами. Зусилля, спрямовані на екуменічний діалог, відкривають нові перспективи зближення між християнськими конфесіями, проте виклики, пов'язані з розбіжностями та історичною пам’яттю, потребують глибокого осмислення і терпеливої праці задля справжнього порозуміння. Відновлення церковної єдності не лише потребує, але й вимагає відкритості, довіри та готовості до діалогу.
Берестейська унія стала однією з найважливіших сторінок в історії Київської Церкви. Дискусії навколо цієї події, що й досі залишаються предметом суперечок у діалозі між Українською Православною та Греко-Католицькою Церквами, тривають вже впродовж тривалого часу.
Наша дипломна робота покликана висвітлити світоглядні мотиви творців Берестейської унії та їхні прагнення, а радше спроби остаточно поєднати візантійський Схід із латинським Заходом. На сьогоднішній день ми маємо багато джерел, дослідників, які допомагають нам пізнати діяння та погляди головних учасників Берестейської унії, а також суперечливі моменти тодішньої доби.
Тема нашої дипломної праці: «Пошуки єдності Київської митрополії у XVII ст.». Вона досліджує та аналізує розуміння київськими митрополитами ідей спільного патріархату та об’єднання конфесійних Церков у післяберестейський період. Для її розкриття ми спиратимемося на історичні факти і праці дослідників у цій ділянці. Разом із тим, ця дипломна робота є спробою краще зрозуміти особливості київського богослов’я сопричастя, яка у своїй сутності є екуменічного, тобто міжконфесійного характеру.
У цьому контексті зрозумілою є мета нашої дипломної роботи — цілісно дослідити бачення сопричастя, аналізуючи ідеї та спроби тогочасних ієрархів Київської Церкви.
Структура роботи: вступ; основна частина, яка складається з трьох розділів; висновки; список використаної літератури. Такий поділ найбільш оптимально відповідає поставленій меті і допомагає розкрити тему в повному обсязі. У першому розділі розглянемо, якою була реакція тогочасного суспільства на унію. Провівши короткий екскурс ставлення Київської Церкви до унії, ми перейдемо до реакції як тих, хто підтримали, так і тих, хто не підтримали унії.
Матеріалом для написання першого розділу послужили праці відомих дослідників — Бориса Ґудзяка, Ісидора Патрила, Михайла Грушевського, Олега Крижанівського, Сергія Плохія, Івана Шевціва, Володимира Антоновича, Мелетія Соловія, Софрона Мудрого та інших. У праці ми також послуговуємось джерельними матеріалами зі збірника Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті. Матеріали Других «Берестейських читань».
У другому розділі ми безпосередньо аналізуватимемо ідеї реалізації єдності у Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького, Йосифа-Венямина Рутського та Петра Могили. Та зосередимося на їхніх діях задля реалізації цих ідей. З якими проблемами вони зіткнулися, що вдалося, а що не вдалося здійснити.
Основними матеріалами для написання другого розділу стали дослідження — Атаназія Пекара, Софії Сеник, Сергія Савченка, Порфирія Яременка, Михайла Грушевського, Богдана Куриласа, Ігоря Савицького, Івана Паславського, Валерія Шевчука, , Петра Кралюка, Мелетія Соловія, Якова Суші, Мирона Бендика, Вацлава Гриневича, Августина Баб’яка, Тадеуша Жихевича, Мирона Михайлишина, Ісидора Нагаєвського, та інших. Також ми послуговуємось джерельними матеріалами зі збірника Матеріали других «Берестейських читань».
У третьому розділі ми проаналізуємо актуальність питання внутрішнього сопричастя Київської Церкви в новітній історії, зокрема через призму богословських і пастирських поглядів українських церковних ієрархів XX–XXI століть: Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Мирослава-Івана Любачівського, Любомира Гузара та Святослава Шевчука. Тут ми розглянемо, як різні очільники УГКЦ розуміли ідею патріархату Київської Церкви та які проблеми виникали в її реалізації.
У третьому розділі основними матеріалами для написання, стали дослідження — Мирона Бендика, Василя Ленцика, Любомира Гузара, Святослава Кияка, Андрея Шептицького, Володимира Дорошенка, Мирона Михайлишина, Андрія Сапеляка, Ігоря Мончака, Михайла Димида, Августина Баб’яка та інших. Також ми послужимося посланнями архиєреїв, які здебільшого знаходимо у випусках журналів та збірників «Ковчег», «Патріархат», «Богословія», «Благовісник». Ще одним джерелом стали електронні ресурси, на яких розміщені, зокрема, інтерв’ю та звернення патріархів Любомира Гузара та Святослава Шевчука.

Особливу увагу приділяємо термінологічному апаратові нашої дипломної праці. Терміни «унійна», «з’єдинена» будуть вживатися до Київської Церкви після1596 року, коли вона прийняла Берестейську унію. Відповідно «неунійною», «нез’єдиненою» є та частина Київської Церкви, яка унію відкинула.
Під час написання дипломної праці ми зіткнулися з певними труднощами, які полягають у тому, що багато дослідників, будучи конфесійно заангажованими, обстоюють у своїх працях суб’єктивний погляд на Берестейську унію. Також слід зазначити, що це дослідження, з огляду на вимоги до дипломних робіт, не претендує на те, щоб всесторонньо і вичерпно висвітлити обрану тематику, а радше є невеликою спробою вказати напрямки для подальших досліджень.

ВИСНОВКИ
У представленій дипломній роботі ми мали на меті показати бачення внутрішнього і зовнішнього сопричастя Київської Церкви, аналізуючи ідеї та спроби ієрархів Київської митрополії XVII століття, та прослідкувати його історичний розвиток. Разом із тим, спираючись на різні історичні події, ми спробували показати ті проблеми, які стояли на заваді єднання Київської митрополії. Для досягнення поставленої перед нами мети ми поділили працю на три розділи.
У першому розділі, досліджуючи стан нашої Церкви в другій половині XVI – на початку XVII століть, ми спостерігаємо, що втручання світської влади у внутрішні справи Київської митрополії, а також нехтування з боку константинопільського патріарха своїми пастирськими обов’язками щодо митрополії, спричинили глибоку церковну кризу. Це змусило Київську митрополію самостійно шукати шляхи виходу зі складної ситуації. Одним із таких шляхів стало висунення ідеї співоднодумного сопричастя з Римський Апостольським Престолом, замість такого ж сопричастя з Царгородом. Утілення цієї ідеї викликало широку богословську дискусію, яка згодом переросла у гострий конфлікт.
У другому розділі ми зосередили свою увагу на самій реалізації сопричастя київськими ієрархами. Між прихильниками та противниками єднання дійшло навіть до кровопролиття. Зняти цей конфлікт можна було, висунувши несподівану і взаємоприйнятну розв'язку.
Ідея подолання церковного розколу та відновлення внутрішнього сопричастя між розділеними конфесіями Київської Церкви знайшла своє відображення в різних концепціях провідних церковних діячів початку XVII століття. Іпатій Потій вбачав шлях до єдності через визнання влади Римського архиєрея, зберігаючи при цьому східний обряд, що мало на меті примирити православну традицію з католицьким «центром згоди». Він був одним із головних ініціаторів Берестейської унії 1596 року, яка заклала підґрунтя для створення Унійної Церкви.
Мелетій Смотрицький, з часом змінивши свої переконання, врешті-решт висловив ідею створення єдиного Київського патріархату — структури, що мала б об'єднати неунійних і унійних християн під спільною церковною владою. Він вважав, що такий патріархат не лише підніс би авторитет Київської Церкви, а й став би символом духовного примирення «брата з братом» — тобто українського народу, розділеного релігійною ворожнечею.
Йосиф-Венямин Рутський прагнув внутрішньої реформи Унійної Церкви, надаючи великого значення освіті духовенства, монашій дисципліні та збереженню східного обряду. Він також шукав шляхів до об’єднання з нез’єдиненими, сподіваючись, що оновлена унія може стати основою для ширшої церковної єдності.
Петро Могила, зі свого боку, прагнув відновлення авторитету Київської Церкви через її інституційну модернізацію, створення освітніх осередків (зокрема Києво-Могилянської колегії) та налагодження діалогу з іншими християнськими традиціями. Хоча він стояв на неунійних позиціях, однак визнавав необхідність компромісу та шукав моделі співіснування, які могли б закласти підґрунтя для примирення.
Проте, попри конструктивні підходи та щире бажання подолати розкол, реалізація ідеї об’єднаного Київського патріархату натрапила на серйозні перепони. Основними з них були суперечливі інтереси політичних центрів — Речі Посполитої, Московського царства, Османської імперії та Священної Римської імперії — у складі яких або в орбіті впливу яких перебували українські землі. Саме ці геополітичні чинники стали головною перешкодою для втілення спільної церковної моделі, попри добрі наміри і значні зусилля з боку провідних діячів церковного життя.
У третьому розділі ми зосередили свою увагу на актуальності питання внутрішнього сопричастя Київської Церкви в новітній історії, зокрема через призму богословських і пастирських поглядів українських церковних ієрархів XX-XXI століть: Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Мирослава-Івана Любачівського, Любомира Гузара та Святослава Шевчука. Кожен із них по-своєму сприяв реалізації ідеї патріархату, зберігаючи тісний діалог із Римським Апостольським Престолом та водночас поглиблюючи внутрішнє життя Церкви.
Митрополит Андрей Шептицький, ще на початку ХХ століття, заклав концептуальні та духовні основи для патріаршої моделі УГКЦ, виступаючи за симфонійне сопричастя між східною і західною традиціями в Католицькій Церкві. Він наголошував на важливості власного українського богословського мислення, літургійної самобутності, соціального служіння і національної гідності як основ для повноцінного церковного розвитку. Шептицький бачив майбутнє УГКЦ як повноцінної Східної Церкви в сопричасті з Римом.
Його наступник, патріарх у серці — Йосиф Сліпий — став найпослідовнішим борцем за офіційне визнання патріархату. Переживши десятиліття радянських репресій, він після звільнення з ув’язнення невпинно працював над утвердженням правового статусу УГКЦ як патріаршої Церкви. Його богословська, дипломатична та культурна діяльність стала фундаментом для сучасної патріаршої ідентичності УГКЦ.
Мирослав-Іван Любачівський, хоч і діяв уже в часи виходу УГКЦ з підпілля, продовжив напрямок свого попередника, концентруючи зусилля на легалізації Церкви в Україні, її відновленні та налагодженні міжцерковного діалогу. Він активно підтримував звернення до Апостольського Престолу з проханням визнати патріархат, розбудовував адміністративні та духовні структури, що відображали патріарший характер УГКЦ.

Блаженніший Любомир Гузар, отримавши титул Верховного архиєпископа Києво-Галицького, свідомо будував патріархат «знизу», фактично впроваджуючи його елементи у щоденне церковне життя. Він переніс осідок Глави УГКЦ до Києва, що мало як символічне, так і практичне значення для помісного розвитку. Попри численні звернення до Риму щодо офіційного визнання патріаршого статусу, Гузар наголошував, що істинна сила патріархату полягає не лише в юридичному визнанні, а в глибокому єднанні духовенства і мирян навколо Церкви.
Патріарх Святослав Шевчук продовжує цю лінію, підкреслюючи, що УГКЦ вже функціонує як патріарша спільнота. Його служіння спрямоване на поглиблення внутрішньої єдності, розвиток структур управління, синодальності та місійної діяльності. Він продовжує діалог із Ватиканом, водночас зміцнюючи міжнародну присутність УГКЦ і посилюючи її голос у глобальному християнстві.
З усього проаналізованого видно, що рушієм розбудови патріархату УГКЦ є не лише ініціатива ієрархів Церкви, а й жива воля Божого Народу. Ті чи ті відмови чи зволікання мають не принциповий, а скоріше ситуативний характер.
Завданням даної роботи було дослідити та проаналізувати розуміння київськими митрополитами ідеї спільного патріархату та об’єднання Церков київської традиції у післяберестейський період. Це дослідження є лише скромним внеском у працю, яка ведеться в цій газулі, тому залишає величезне поле для досліджень і розробок хоча б критеріїв щодо зрілості якоїсь Церкви бути в сопричасті з усіма іншими Церквами.

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ I. ВПЛИВ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ НА ТОДІШНЮ ЦЕРКОВНУ СВІДОМІСТЬ 7
1. Передумови і причини унії 7
2. Реакція на Берестейську унію 10
2.1 Погляди на унію в українсько-білоруських землях 10
2.2 Реакція Московського царства на унію 14
РОЗДІЛ II. МОДЕЛІ ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ КИЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ 18
1. Унія Іпатія Потія, як засіб реалізації єдності Церков 18
2. Місце Мелетія Смотрицького у міжконфесійній боротьбі та його розуміння шляхів досягнення єдності Церкви 24
3. Йосиф–Венямин Рутський та Петро Могила, способи поєднання «Руси з Руссю» 33
РОЗДІЛ IIІ. АКТУАЛЬНІСТЬ ПИТАННЯ ЄДНОСТІ КИЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ 40
1. Патріархат у баченні Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого та Мирослава-Івана Любачівського 40
1.1 Погляди митрополита Андрея Шептицького 40
1.2 Погляди патріарха Йосифа Сліпого 45
1.3 Погляди патріарха Мирослава-Івана Любачівського 48
2. Патріархат у баченні Любомира Гузара та Святослава Шевчука 51
2.1 Погляди патріарха Любомира Гузара 52
2.2 Погляди патріарха Святослава Шевчука 56
ВИСНОВКИ 60
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 64