Ортинський Олег

Після того як Костянтин Великий у 313 році видав так званий Медіоланський едикт, що проголошував релігійну терпимість на території Римської імперії, гоніння на християн були припинені. Християнська спільнота відкриває нову сторінку свого буття. Виникає феномен Вселенського собору, який вирішував найважливіші віровчительні питання за участі всіх ієрархів Римської імперії (ойкумени – вселеної). Католицька церква вважає Вселенськими 22 Собори, які скликалися від IV і аж до XX ст. Некатолицькі Церкви визнають меншу їх кількість: 7 – Православні Церкви, 3 – Монофізитські Церкви (наприклад, Коптська чи Ефіопська), 2 – Несторіянська Церква (Асирійська Церква Сходу). Це обумовлено тим, що не погоджувалися зі соборовими рішеннями й постановами. Таким чином виникали єресі та схизми. Деякі церковні поділи вдалося подолати, а інші продовжують існувати і сьогодні.

Перші два Вселенські собори (Нікейський 325 р. та Константинополький 381 р.), які визнаються всіма Християнськими Церквами, подарували нам молитву, що визначає основні моменти християнської віри – Символ віри («Вірую в єдиного Бога Отця…»). Ці два собори окреслили основи вчення тринітарного богослов’я – учення про Пресвяту Трійцю. Одним із знакових термінів Нікейського собору, що засудив аріянство (єресь послідовників Арія, які заперечували божество Ісуса Христа), стало слово «єдиносущний», воно описує відношення між Сином і Отцем у Пресвятій Трійці. Ось цей текст Символу віри: «Світло від Світла (Син від Отця), Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося». Використане в Символі слово «єдиносущний» буквально не вживається у Святому Письмі, проте воно є прикладом інкультурації євангельських слів Христа «Я і Отець одне» (пор. Йо 14, 11).
Крім Божества Сина, ментальну проблему творило божество Святого Духа. Як наслідок, пневматомахи (дослівно – «духоборці») або македонянами (за ім’ям їхнього лідера Македонія) заперечували Його Божество. Тому Церква на II Вселенському соборі захистила вчення про Святого Духа, називаючи Його у Символі віри, як і Христа, «Господом» (гр. «Киріос», Κύριος). З Отцем Він пов’язаний «ісходженням», а з Отцем і Сином Йому належаться рівне поклоніння і рівна слава.
Наступні чотири Вселенські собори (Ефеський 431 р., Халкидонський 451 р., ІІ Константинополький 553 р. і ІІІ Константинопольський 681 р.) намагались вирішити христологічні дискусії, які вирували головно навколо другої Особи Пресвятої Трійці – Сина Божого. ІІІ Вселенський собор засудив учення несторіян, які вчили про те, що в Христі існувало дві особи – Божа і людська. ІV Вселенський собор засудив учення монофізитів про те, що в Христі є лише одна природа. Оскільки христологічні суперечки не припинялися, то необхідно було скликати й інші Вселенські собори на цю тему. Унаслідок Церква отримала чітке віровчення: «Один і той самий Христос, Син, Господь, Єдинородний, пізнається у двох природах незмішано, незмінно, нероздільно й нерозлучно; відмінність його природ ніяким чином не зникає від їх з'єднання, але властивості кожної з природ зберігаються й поєднуються в одній особі й одній іпостасі, так що Він не розпадається й не розділяється на дві особи» (Халкидонський догмат).
Через несприйняття цього православного христологічного вчення, затвердженого цими Вселенськими соборами, у Церкві виник розкол і т.зв. «дохалкидонські Церкви». Упродовж подальших століть певні частини цих т.зв. «Несторіянської» та «Монофізитської» Церков приєднувалися до Римського Апостольського Престолу. Так виникли Східні Католицькі Церкви, які визнають першість Римського Папи, але притримуються таких же обрядових традицій, як їхні історичні Церкви-матері.
У 787 р. VІІ Вселенський собор засудив іконоборство та проголосив торжественне іконовшанування. Церква вчить, що ми поклоняємося не дереву та фарбі, якими виконано зображення, але Господу, що є зображеним, чи то Пресвятій Богородиці, чи іншим святим. Будучи схожою до Первообразу, ікона онтологічно пов’язана з Особою, причетна до Нього та бере в Ньому участь. Унаслідок цього Особа Сина Божого може чудотворно діяти через ікону, а людина, яка споглядає ікону, може бути введена в Божественну реальність. Водночас почитання ікони відрізняється від поклоніння Євхаристії, подібно як почитання творіння відрізняється від поклоніння його Творцеві.
Наступні Вселенські собори приймаються лише Католицькою Церквою. Окрім IV Константинопольського(869), який відбувався на Християнському сході і намагався вирішити проблемні питання між Римською і Константинопольською Церквами, усі вони скликалися на Християнському Заході з огляду на різні церковні, історичні та політичні потреби.
Як відомо, у 1054 р. стався розрив між Римською та Константинопольською Церквами, юрисдикційні й обрядові суперечки між якими виникали й до цього. Згодом це переросло в церковний розкол між Християнським Сходом і Заходом, який триває й досі. Відтоді Православні й Католицькі Церкви розвиваються окремо. Православні Церкви більше не скликають Вселенських соборів, бо, не визнаючи першості Римського Папи, по суті не мають єдиного центру, який би міг це зробити. Католицька Церква провела в ІІ тисячолітті кілька Вселенських соборів. Це – І Латеранський(1123), ІІ Латеранський(1139), ІІІ Латеранський(1179), ІV Латеранський(1215), І Ліонський (1245), ІІ Ліонський (1274), Віденський (1311), Констанський(1414-1418), Флорентійський (1431-1449), V Латеранський (1512-1516), Тридентійський (1545-1563), І Ватиканський (1869-1870) і ІІ Ватиканський (1962-1965). Собори ІІ тисячоліття приймали рішення стосовно першості Римського архиєрея, процедури призначання єпископів, хрестових походів задля визволення Святої землі, церковних реформи, уній і т.д.
Серед найважливіших Вселенських соборів у ІІ тисячолітті варто виокремити ІІЛіонський (1274) та Флорентійський (1431-1449), на яких було зроблено спробу поєднати Християнський Схід і Захід. Хоча ні Ліонська (1274), ні Флорентійська (1439) унії з різних причин не були довговічними, проте саме на Флорентійський Вселенський собор, на котрому була присутня делегація Київської Церкви, посилалися руські ієрархи, які у 1596 р. ухвалили Берестейську церковну унію з Римським Апостольським Престолом.
Також вартує детальніше зупинитися на Тридентійському соборі (1545-1563), який був спричинений протестантським рухом, що сколихнув усю Європу та поставив під сумнів суттєві елементи церковного віровчення. Римо-Католицька Церква тоді стала в обороні своєї священної, багатовікової, непорушеної традиції, яку реформатори відкидали. Завдяки цьому Вселенському собору було окреслене правдиве віровчення, засуджено вчення Мартина Лютера й інших протестантів, упорядковано церковну практику, усунено різні зловживання, а також прийнято програму католицької контрреформації. Тридентійський собор не тільки дав потужний поштовх розвитку передусім Християнського Заходу впродовж наступних кількох століть, але й вплинув на Християнський Схід.
І Ватиканський собор (1869-1870) важливий тим, що окреслив догмат про непомильність Папи у справах віри та моралі при проголошенні якогось учення excathedra. Оскільки Тридентійський і І Ватиканський собори значно централізували Церковну структуру, а це викликало критику з боку некатоликів (православних і протестантів), то на ІІ Ватиканському соборі (1962-1965) було зроблено спробу реформувати Католицьку Церкву, зробивши її більш відкритою до некатолицьких Церков і церковних спільнот, до інших релігій і світу. Цей Вселенський собор дав новий потужний поштовх розвитку Церкви.
У цьому контексті варто згадати дискусії, які точилися в 70-их роках ХХ ст. стосовно того, як називати Собори Католицької Церкви ІІ тисячоліття. Богослов Ів Конгар в одній зі своїх статей поставив під сумнів список із 21 Вселенського собору (від Нікейського до Другого Ватиканського). З нагоди святкування 700-ліття Ліонського собору (1274) папа Павло VI назвав цей та інші середньовічні собори не Вселенськими, а «загальними соборами Заходу». Після цього в католицькому світі навіть з’явилася певна тенденція вживати саме такий вислів. Запропоноване папою Павлом VI розрізнення між Вселенським собором і Загальним собором чи Синодом дає можливість більш гнучкого підходу до поборових постанов, які стоять на перешкоді досягненню порозуміння між Церквами в деяких проблемних богословських питаннях .
Як бачимо, Вселенські собори мали значний вплив на історичний і догматичний розвиток Христової Церкви. Їх значення важко переоцінити, оскільки проблеми, порушені та висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти й осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій. Це допомагає об’єктивно аналізувати особливості різних Церков і церковних спільнот.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023