Коваль Василь

Формуючи свою особистість, кожна молода людина намагається знайти відповідні орієнтири, щоб зрозуміти, у якому напрямку їй рухатись у житті. Кожен бажає знати, що він усе-таки йде доброю дорогою, а хибну стежку обійшов. Тому людина, а особливо молода особа, завжди в пошуку.
Навколишній світ впливає на формування особистості, на погляди та ідеали молодої людини. Великі ідеологічні системи під зовнішніми благими гаслами про покращення життя людини приховували ідею контролю над людиною. Так чинили такі системи, як нацизм, фашизм, комунізм… Навіть лібералістична ідеологія гендеру має у своїй суті зміст бажання контролю під лозунгом «свободи»…

Тоталітаризм намагається цілковито підкорити собі людину як структуровану одиницю більшого організму, яка повинна думати й діяти, як усі, навіть якщо це суперечить її моральним принципам й ідеалам. Про вільний розвиток особистості тут насправді не йдеться. Тоталітаризм не допускає альтернативної позиції, і за її відстоювання загрожує покарання. Вимагається повна сліпа покора системі. Тоталітарна система намагається затуманити розум людини, а це своєю чергою може скерувати молоду особу на хибний шлях. Це шлях, який обіцяє, але не виконує. Дорога, що пропонує уявне як реальне, фіктивне як звичайне.
Як за таких обставин зберегти власну ідентичність? Які критерії правдивості? Відповідь дає Церква, яка пропонує опору – моральні принципи, дає чудові вказівки, які допоможуть витримати в час бурхливих хвиль у житті. Церква дарує правдиву свободу, яка можлива тільки в Христі. Справжня свобода – це те, що скеровує людину на відповідальне здобуття добра. А добро базується на правді. Правда – Ісус Христос! Сьогодні ми повинні переконатися, що Він – найбільший ідеал, до якого ми повинні тягнутися з усіх сил, якщо не хочемо втрачати час і помилятися на стежці життя. Він дає силу протистояти псевдоморалі, псевдосистемам, які підкорюють тиском та ідеями молоді серця.
Апостол Петро говорить: «Вже пора прокинутись зі сну»(Рим 13,11). Ми не повинні дозволити ошукати себе. Не повинні дозволити, щоб брехня, яка так вільно циркулює в суспільстві, перемогла нас. Молода людина не може бути конформістом, а повинна бути «бунтівливою». Святий Іван Павло ІІ казав: «Відчувати потребу руйнувати одне, будувати інше, боротися – це одне із найбільших наших моральних багатств…» . Цей «бунт» є тим самим, що і той первісний імпульс, названий свободою. Але він повинен бути правильно спрямований. Треба бути бунтівливим проти поганого, а не проти доброго. Тому бунт потребує «рамок». Тут рамками виступає присутність Ісуса у твоєму житті, твої моральні принципи, які закладені на міцному фундаменті – Христі. Без рамок цей бунт не має нічого спільного зі свободою. Це, найімовірніше, сваволя, анархія, а це своєю чергою ще одна крайність, яка не дозволяє молодій людині розвиватися. У молодих серцях повинен бути живим заклик Христа: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5,48).
Найбільшими «бунтівниками», якщо так можна сказати, були святі. Щоб бути вірними Богу, вони ставали бунтівниками проти того, що світ хотів, а й навіть вимагав. Згадаймо принаймні кількох із них, чиє життя вартувало б наслідувати і запалюватися їхньою відвагою. Святий Іван Золотоустий (347-407 рр.) – завжди мужньо стояв на боці добра та справедливості. Виступаючи проти зловживань тогочасних правителів, захищаючи простих людей, відстоюючи Божі заповіді, він залишався покірним перед Богом, але незламним перед несправедливістю. Хосе Санчесдель Ріо(1913-1928рр.) – молодий юнак, який брав участь у мексиканському повстанні Крістерос(1926-1929рр.), був убитий державними чиновниками, бо відмовився зректися своєї християнської віри.
У переліку святих і подвижників, які мужньо стояли на захисті моральних цінностей і протистояли безбожній системі, необхідно згадати патріарха Йосифа Сліпого(1892-1984рр.), земне життя якого добре описує його девіз: «Через терня до зірок», тобто через випробування і перешкоди до тріумфу в духовній боротьбі. Цей вогонь надії ніколи в ньому не згасав, а, навпаки, додавав сили боротися далі, навіть попри те, що реалії були зовсім не втішні. Труднощі завадили йому досягти зірок – патріарх Йосиф був одним із найбільш впливових і відомих українців у другій половині ХХ століття. Померши на 92-му році життя, він був свідком і співтворцем подій майже цілого сторіччя. Йосиф Сліпий причинився до розвитку українського народу й Церкви саме в ту пору, коли для їхнього буття виникало найбільше загроз.
Керманич Української Греко-Католицької церкви, духовний батько багатьох тисяч вірян, суворий воїн духу, Йосиф Сліпий загалом провів у радянських в'язницях і таборах 18 років життя. Він називав роки ув’язнення втраченими. Був пригнічений, бо найкращий період життя (з точки зору продуктивної праці) минув у товаристві кримінальників, вульгарних слідчих, наглядачів. Кілька разів йому ламали руки, ноги, мав букет хвороб, обморожені кінцівки. Однак, незважаючи на всі труднощі, владика Йосиф не здавався. Йому пропонували не тільки свободу, а й кафедру Київського митрополита РПЦ в обмін на засудження Папи Римського, але стійкий пастир не йшов на компроміси з совістю. Він навіть знайшов у собі сили написати за гратами історію УГКЦ, за яку, до речі, йому ще додали термін. Коли ж після 18 болісних років ув'язнення і складних дипломатичних переговорів на найвищому рівні Йосифа Сліпого відпустили, повідомивши, що тепер він вільний, першим питанням митрополита було те, чи стала вільною Церква?
Опинившись у 1963 р. у вигнанні на Заході, Йосиф Сліпий не склав рук. Одразу по звільненні він узявся за гуртування Церкви, якій у діаспорі загрожували асиміляція та розчинення. У 1963-му він заснував Український католицький університет у Римі та його філії в Буенос-Айресі, Лондоні, Чикаго, Філадельфії, відновив роботу Синоду єпископів, побудував собор Св. Софії в Римі. Як учений та організатор науки, сприяв виданню сотень праць, реанімував часопис «Богословія», сам творив: зібрано й опубліковано 18 томів його спадщини. Для об’єднання української діаспори він відвідав основні місця її розселення (Канада, США, Венесуела, Бразилія, Аргентина, Парагвай, Німеччина, Іспанія, Велика Британія, Франція, Австрія, Австралія та інші). Йосиф Сліпий публічно порушив питання про визнання патріархату УГКЦ, хоч Римський Апостольський Престіл у тодішній політичній кон’юнктурі, побоюючись ускладнення відносин із Російською Православною Церквою і Радянським Союзом, не наважився підтримати його. 7 вересня 1984 року патріарх Йосиф Сліпий помер на чужині (в м. Римі), бо так і не зміг живим повернутися на рідну землю, окуповану радянським комуністичним режимом. Проте 27 серпня 1992 року великий патріарх повернувся вже в Незалежну Україну: тлінні останки Йосифа Сліпого перенесли з Рима до Львова й перепоховали в крипті Собору св. Юра.
Ми живемо в свобідній Україні, яку передбачив Блаженнійший Йосиф, і маємо нові виклики. Св. Іван Павло ІІ промовляв до української молоді під час свого паломництва до України у 2001 р.: «Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб коштує більше, ніж неволя» . Як чудово підкреслив Поль Клаудель, «молодість створена для героїзму» . Ми всі покликані до цього героїзму на тому місці, на яке нас поставив Господь. Ще будучи в засланні, у переддень свого звільнення блаженний Йосиф Сліпий пише таке: «…геройство не є лишень вмерти (за одну ідею), але геройство є також жити для неї. Довге життя, повне служіння, може бути геройське, коли за всяку ціну хочеться свідчити свою віру і свою правду».
Шлях сучасного геройства – це шлях тих, котрі поміж повсякденними справами вміють підвести очі й побачити, що є речі вищі й шляхетніші, за які варто віддати життя; тих, які вміють сказати «ні» поганому, хоча більшість казатимуть «так»; тих, хто рішуче хоче бути щасливим. Це дівчата і хлопці, які живуть високими ідеалами та не дозволять пригнічувати себе тим, що робить більшість. І цей шлях є важкий, направду, він вимагає самопожертви та зречення, вимагає геройських душ, вимагає сили молодих. Це вибір для тих, котрі захоплюються і закохуються у великі речі, ними живуть і за них помирають, які вміють жити стійкими моральними принципами. Ідеться, зрештою, про тих молодих людей, у котрих шляхетна душа, які хочуть бути великодушними.
Тому, дорога молоде, люби Свободу, шануй моральні принципи й Божі заповіді. Це головний критерій щасливого крокування доброю дорогою життя, бо, якщо молода людина вирішить дивитися на дійсність спиною до Бога, втрачає життя… Чисте у свідомості стає каламутним, певне стає заплутаним, день стає ніччю. Св. Іван Павло ІІ заохочував до такого сміливого крокування: «Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії! Запрошує вас бути захисниками Його закону та виявляти його послідовною поведінкою у щоденному житті. Цей старозавітний закон завжди актуальний і знаходить своє досконале здійснення у Євангелії. Це любов, що оживляє існування, і це справжня, вільна й глибока любов, що веде до вірного зберігання десятьох Божих Заповідей» .

Крізь терни до зірок! // СЛОВО №3 (91), вересень-листопад 2022