Голик Дмитро

Перш ніж перейти до розгляду енцикліки папи Пія XI Mitbrennender Sorge (з нім. «З глибокою тривогою»), яка засуджує нацизм, варто представити контекст її написання і побачити, як саме розвивалися відносини нацистської влади в Німеччині з Церквою.
30 січня 1933 р. Адольф Гітлер, ставши канцлером Третього Рейху, виголосив у своїй промові: «Національний парламент буде зберігати і захищати ті базові принципи, на яких побудована наша нація. Це твердження стосується християнства як запоруки нашої національної моралі та сім’ї як основи нашого національного життя» . На перший погляд, зовсім невинні слова, однак, як стверджує пастор Эрвін Люцер, Гітлер мав на меті заступити Христову Церкву новою імперською релігійною структурою, ставши при цьому її «месією». Згодом Адольф Гітлер запевнятиме всіх, що довершує те, «що розпочав Христос», тобто божественну місію спасіння Німеччини, і, ототожнюючи себе з Христом, ствердить перед усіма: «Якщо я не виконаю свою місію, вам доведеться мене розіп’ясти» .
20 липня 1933 р. було підписано конкордат «Reichskonkordat» між Німеччиною і Святим престолом, за яким духовенству заборонялося брати участь у політичній сфері держави, натомість залишало Церкві повну свободу віросповідання і публічної діяльності у сфері католицької віри й плекання моралі. Як бачимо, націонал-соціалістична партія Німеччини, на перший погляд, виявила лояльність Католицькій Церкві, і, як здавалося натоді усім, зароджувалися досить сприятливі та дружні відносини між Церквою і державою.

Однак «праця в гармонії» була не здійснена. Причина цього полягала не стільки в неготовності Церкви, скільки в політиці гітлерівського режиму . У цьому ж 1933-му році нацистський режим розпочав конфіскацію власності католицьких організацій, храмів і монастирів, а в разі непокори чи протестів здійснювалося їх силове закриття. Нацистська влада активно шукала приводу, який би виправдав подальше посилення її контролю над Церквою. 13 липня державний міністр Адольф Вагнер ствердив: «Попереду нас чекає боротьба не проти комуністів чи марксистів, а проти католицизму. Кожен опиниться перед запитанням: німець чи католик?» Через два роки 11 серпня під час демонстрації в Мюнхені приїхало багато вантажівок, на яких були написи: «Молодь належить нам, а не священникам» . Наступними днями перед усіма католицькими установами, включно з резиденцією архиєпископа, зупинялися ті ж вантажівки, на яких були зображені священники та монахині. Лунали лозунги: «Священники повинні йти на шибеницю! Геть священників! ». Ще одним прикладом жорсткого насадження нацистської ідеології дітям є розповсюджений у 1936 р. по всіх школах Німеччини підручник, у якому було написано: «Німецькій расі чуже вчення про милосердя і любов до ближнього, а Нагірна проповідь, згідно з нордичними почуттями, є етикою для боягузів і ідіотів» .
У зв’язку з загостренням ситуації та подальшим тиском на Церкву взимку 1937 р. до Ватикану вирушила делегація німецьких кардиналів і єпископів. Вони мали намір доповісти Святому престолу про те, що німецька влада порушує конкордат, підписаний 1933 року. Внаслідок зустрічі 14 березня 1937 р. було оприлюднено енцикліку папи Пія ХІ «З глибокою тривогою» («Mitbrennender Sorge»), яку передрукували в Німеччині та зачитали в усіх католицьких Церквах Рейху .
Енцикліка була розроблена комісією, яка складалася з п’яти осіб. За словами Paul O'Shea, акти засудження нацизму були ретельно сформульовані між 16 і 21 січня 1937 року Пієм XI, Державним секретарем кардиналом Еудженіо Пачеллі (пізніше папою Пієм XII) і німецькими кардиналами Бертрамом, Фаульгабером і Шульте, а також єпископами Прейсінг і Гален .
Енцикліка, крім того, що поділена на 43 параграфи, також поділяється на три основні частини, за винятком вступу та висновку. У першій викладалися і повторювалися засади католицької віри та критикувалося використання мови Євангелія нацистами для створення релігії на основі своєї фашистської ідеології. У другій частині визначався авторитет моралі та природного права, які завжди мали б стояти вище над земними постановами. Це слугувало також підкріпленням і для першої частини, спростовуючи сфабриковані моральні стандарти нацистської ідеології, яка усуває бачення Бога як Того, Хто формує мораль і природний закон. Останнім і унікальним розділом було пряме звернення до німецьких вірних: молоді, священників, богопосвячених осіб і до мирян .
У параграфах 1-8 Пій XI пише про своє «глибоке занепокоєння та здивування, що наростає», спостерігаючи за труднощами католицької Церкви в Німеччині, коли умови Конкордату 1933 року відкрито порушуються, а вірні зазнають утисків, яких папа ніколи раніше не бачив: «У борознах, де ми намагалися посіяти зерна справжнього миру, інші люди, – “ворог”, як сказано у Святому Письмі, – посіяв кукіль недовіри, занепокоєння, ненависті, обмови, рішучої ворожості – відвертої або прикритої, що підкріплюється безліччю джерел і використовує безліч способів – стосовно Христа та Його Церкви» (п, 4) .
Після вступних зауваг папа Пій XI гостро порушує питання віри, заявивши, що справжня віра в Бога не може узгоджуватися з ідеологією тієї раси, народу чи держави, яка ставить земні цінності на рівень ідолопоклонства, обожнюючи їх. Національна релігія чи національний Бог повинні бути відкинутими, адже християнський Бог не може обмежуватися одним народом чи однією расою(пп,9-13). Нацисти створили державу на основі власної ідеології, за якою було неможливо служити Богові й водночас німецькій нації, бо, як стверджується у Євангелії, «ніхто не може служити двом панам»(Мт 6, 24-25). Церква не тільки відкидала піднесення однієї раси, розуміючи під цим ідолопоклонство, але й також висловлювала загальну рівність усіх людей і всіх націй перед лицем Бога: «Як Сонце Боже сяє кожній людині, так і Закон Його не знає ні меж, ні винятків»(п,10). Або в іншому місці: «Церква, заснована Спасителем, – єдина, та сама для всіх народів і націй. Під її склепінням, як під куполом небесним, існує лише одна країна для всіх…»(п,18).
Звертаючись до духовенства й монашества, Пій XI визнав, що відстоювати свою віру може бути досить складно, коли це призводить до конфлікту людини з її країною. У 1937 році вже стало очевидним, що будь-яка непокора правлячій партії, можливо, призведе до великих страждань і переслідувань. І все ж ці всі випробування не завадили віруючій людині заплатити найвищу ціну: «Щиросердечне наше батьківське співчуття висловлюємо тим, хто змушений так дорого платити за вірність Христу та Церкві»(п,21).
На завершення Святійший Отець звернувся до батьків і підкреслив важливість їхнього обов’язку і права навчати своїх дітей відповідно до католицької віри. Незважаючи на те, що буде велика боротьба проти релігійної освіти в міжконфесійних школах, він наказав батькам стежити за тим, щоб християнське виховання їхніх дітей не було заплямоване фальшивими «ідеями» Євангелія (п,39).
Енцикліка стала одним із небагатьох документів у світі, який засудив антихристиянські дії влади. «Mitbrennender Sorge» містить протест проти обожнення раси, проти ідей «національного Бога Німеччини» та проти бажання «позбутися біблійної історії в школах та церквах», що є хулою на Бога. Енцикліка, з одного боку, висловлювала бажання мирного врегулювання конфлікту, закликаючи вірних, попри утиски, зберігати віру в Христа, з іншого – застерігала християн перед тими, хто бажав проповідувати «нове євангеліє» в ім’я Адольфа Гітлера. Фактично вона стала головним папським докором націонал-соціалізму в довоєнний період .
Католицька Церква в Німеччині в часи нацизму не обрала модель пристосування і служіння земному царю, і, високо піднявши Христове знамення, не зреклася свого Творця й віри в Нього. Ба більше, Церква як Невіста Христова була увесь час із народом як матір, не полишаючи його у важкі хвилини, та дарувала свою підтримку та прихильність істинній Божій німецькій нації. Бачимо, що цю ж позицію займає сьогодні наша Українська Греко-Католицька Церква, яка «з глибокою тривогою» звертається до наших військових, волонтерів і тих, що виконують свої обов’язки на благо держави. Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах цитує сьогодні слова папи Пія ХІ, однак уже не в контексті гітлерівського нацизму, а путінського рашизму, звертаючись із приводу великої несправедливості та насильства в Україні . На відміну від позиції Католицької Церкви, окресленої в енцикліці папи Пія XI «Mitbrennender Sorge», Московський патріархат сполітизувався і став маріонеткою рашистського тоталітарного режиму, замість того, щоб залишатися носієм Божого миру та справедливості.

Папа Пій XI проти нацизму // СЛОВО №3 (91), вересень-листопад 2022