Цмоканич Микола

Другий Ватиканський собор 1962-1965 рр. був особливою подією в історії Церкви. Відповівши на різноманітні виклики тогочасного суспільного та церковного життя, він не оминув своєю увагою й Східні Церкви.
Під виразом «Східні Церкви» можуть значитися різні поняття. Узагальнюючи, можна сказати, що так називають Помісні Церкви, які в минулих століттях або перебували на території східної частини Римської імперії, або які були залежні від Церкви Східної Римської імперії (Візантії). Вони мають свій обряд, історію, культуру, традицію, святих. Однак термінологія Другого Ватиканського собору розрізняє поняття «Східні Церкви» і «Східні Католицькі Церкви». Східними Католицькими називають ті Церкви, які є повністю з’єдиненими з Римським Апостольським Престолом (до них належить, зокрема, Українська Греко-Католицька Церква). Східними нез’єдиненими називають ті Церкви, які не з’єднані з Римським Апостольським Престолом.

Особливість у ставленні Собору щодо всіх Східних Церков полягає в тому, що він намагався підготувати певний фундамент для з’єдинення поділеної Церкви, а також допомогти Східним Католицьким Церквам ще більше розвинути власну ідентичність без втрати єдності з Католицькою Церквою. Звісно, і до 1962 р. відбувалися певні спроби виконати ці завдання. Із таких відносно недавніх спроб варто згадати Перший Ватиканський собор (1868-1870), на який, окрім 1044 католицьких Отців Собору, було запрошено православних нез’єдинених єпископів під умовою, що ті приймуть верховенство папи. Звісно, реакція східних ієрархів була негативною. Східним Католицьким Церквам на цьому Соборі також була присвячена увага.
Папа Римський Іван ХХІІІ, скликаючи Другий Ватиканський собор, мав за плечима 20 років досвіду життя серед православного слов’янського світу в Болгарії та серед греко-арабського в Константинополі (Стамбулі). Він знав східних християн і щиро бажав їх з’єдинення з Католицькою Церквою. Отці Собору дійшли висновку, що таке об’єднання не відбудеться одразу, а спершу для цього треба зробити певні кроки для зближення Церков. Цією справою мав займатися «Секретаріят для З’єдинення Християн». Знаємо, що папа ІванХХІІІ чував над тим, щоб кожне соборове рішення сприяло зближенню Церков.
Собор позиціонувався як Вселенський, а тому активну участь у ньому брали єпископи не лише Західної Церкви, а й Східних Католицьких Церков. Отці Собору спершу виконували свої обов’язки в різноманітних підготовчих комісіях. Ця праця почалася 13 листопада 1960 р. з Божественної Літургії на честь двох святих Сходу (Івана Золотоустого та Василія Великого) й українського мученика за єдність Церкви Йосафата Кунцевича. Архиєрейську Літургію служили владики та священики УГКЦ й інших Церков візантійского обряду, а папа робив виголоси церковнослов’янською мовою. Дослідники зазначають, що папа не випадково «обрав» цих святих: так він подавав вектор на Схід.
Після закінчення підготовчої праці комісій папа проінформував Константинопольського патріарха про її результати у вигляді 70 проєктів документів обсягом більш ніж 2000 сторінок. Питанням Східних Католицьких Церков займалася окрема комісія, яка складалася з ієрархів усіх східних католицьких Церков. Ця ж комісія одночасно готувала соборовий документ про церковне єднання; також цією тематикою займалася підкомісія для «Східних некатоликів». На основі напрацювань Комісії згодом з’явився соборовий документ про екуменізм Unitatisredintegratio(з лат. «Відновлення єдності») .
11 жовтня 1962 р. Собор був відкритий процесією усіх Отців, яких було близько 2500 . Із них єпископів Східних Католицьких Церков було близько 120. У соборі святого Петра, де проводилися засідання Собору, «східним» з’єдиненим патріархам були призначені місця на чільному місці навпроти кардиналів. Під час промови на честь відкриття Собору папа Іван ХХІІІ із сумом згадав, що, на жаль, з ними не були присутні всі владики, які зараз перебувають у тюрмах та на засланнях. Звісно, папа мав на увазі митрополита Йосифа Сліпого. Знаємо, що в папи, який значно доклався до звільнення патріарха Йосифа з полону, ще задовго до проведення Собору на столі стояло його фото. Діаспорні владики Української Греко-Католицької Церкви, сумуючи за Йосифом Сліпим, у часі проведення Собору зробили спільне фото, поставивши на чільне місце портрет визначного владики .
Щодо представників Східних Церков, то їх присутність радо віталася в ролі спостерігачів, які не могли проголошувати слова чи голосувати, але мали можливість спілкуватися з іншими учасниками засідань і повідомляти свої Церкви про перебіг Собору . Спостерігачів зі Сходу було 10: 4 – від Російської Церкви, 1 – від Сирійської Православної Церкви, 2 – від Етіопської та 1 – від Вірменської; на другій сесії Собору був присутній представник Української Православної Церкви. Така можливість була революційною, адже під час Першого Ватиканського собору заради присутності нез’єдинені ієрархи мали визнати верховенство папи. До всіх східних спостерігачів папа звертався французькою та дякував за їх присутність. Це був перший крок на зближення.
Варто згадати одну неприємність, що трапилася на Соборі. Константинопольський патріарх Атенагор І, що прихильно відгукувався про Собор і про його ідеї, не зміг узгодити з Московським патріархатом висилання спостерігачів на Собор. Тоді вони приїхали самовільно, чим викликали негативні реакції як серед усього православного Сходу, так і серед українського єпископату, який вважав неприпустимою присутність Москви за умови, коли Глава УГКЦ Йосиф Сліпий через увʼязнення радянським режимом не може взяти участь у Соборі.
Попри різні перипетії Собор тривав. Під час розгляду питань часто посилалися на досвід і передання Східних Церков (наприклад, вживали приклад Кирила і Методія; під час дискусій навколо латини як обов’язкової літургійної мови згадали постаті, які перетерпіли за Католицьку Церкву і без знання латинської мови) . Представники Східних Католицьких Церков відігравали на Соборі таку саму значиму роль, як і католицькі ієрархи, а гості зі Східних некатолицьких Церков дістали змогу піти на зближення з Католицькою Церквою. Ці «кроки на зближення» нічого б не значили, якщо б не нове бачення і не новий підхід Католицької Церкви щодо всіх Східних Церков, що є виражено в документах Собору. Питанню стосунків між Східними і Католицькими Церквами присвячені Декрет про Екуменізм (лат. Unitatisredintegratio) і Декрет про Східні Католицькі Церкви (лат. Orientalium Ecclesiarum), проголошені 21 листопада 1964 р. Ці документи є хартією, яка скеровує Церкву у правильному напрямку.
У документі Orientalium Ecclesiarum (дослівно, «Східних Церков») ідеться передусім про ті Східні Церкви, які належать до католицького сопричастя. Декрет стверджує: «Нехай усі вірні Східних Церков знають і будуть певні в тому, що можуть і мусять завжди берегти свої законні літургійні обряди та свій правопорядок, а зміни слід запроваджувати лише з огляду на власний органічний поступ. Отож, передусім самі східні християни мають вірно дотримуватися своїх обрядів і правопорядку, щораз краще їх пізнавати й досконаліше практикувати, – а якщо через історичні чи особисті причини від них недоречно відступили, то нехай стараються повернутись до прадідних традицій» (ОЕ, 6).
Згідно зі Соборовими документами, усі Церкви, попри своє різноманіття, є рівними між собою. Такі думки, виражені в цьому епохальному документі, пропонують нам нове розуміння самого буття Церкви. Оскільки кожна Церква рівна у своїй гідності, то має право «керуватися своїм окремим правопорядком» (ОЕ, 5), що найбільше узгоджується зі звичаями, культурою вірних. Також документ говорить про зближення відносин між Східними Католицькими і некатолицькими Церквами: дозволяється католикам брати участь у тайнах Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання в нагальній потребі. Це дало можливість вірним УГКЦ під час підпілля нашої Церкви з огляду на обставини брати участь у сакраментальному, таїнственному житті Православної Церкви, не зрікаючись при цьому своєї віри чи ідентичності. Також декрет описує статус Церков Верховного архиєпископства (що є майже різнозначним до Патріарших Церков), яким володіє наша Церква завдяки старанням Йосифа Сліпого. Декрет залишає можливість кожній Церкві досягнути рівня Патріаршої Церкви: «Оскільки у Східних Церквах інститут патріархату є традиційною формою правління, то Священний Вселенський Собор бажає, щоб там, де є потреба, були засновані нові патріархати, а право встановлення їх зберігається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм» (ОЕ, 11).
Декрет Unitatisredintegratio (дослівно «Відновлення єдності») закликає до з’єдинення Церков і до ведення діалогу, щоби відновити братні дружні відносини, бо Христос волів, аби ми всі були одним цілим. Цей документ є особливим для України. УГКЦ як Східна Католицька Церква має завдання та обов’язок підтримувати єдність християн. За цим документом діалог не означає «примусове навернення» в чужий обряд, а дружні, партнерські відносини. Щирий діалог між роз’єднаними через різноманітні історичні обставини Церквами неможливий без взаємного прощення образ та визнання своїх гріхів чи неправоти. Такий соборовий підхід – абсолютно новий для Католицької Церкви, адже ще кількадесят років до нього католикам було заборонено брати участь у спільних молитвах із вірними некатолицьких Церков. Та потрібно пам’ятати, що вести екуменічний діалог – не означає повне стирання кордонів, обряду, історії. Екуменічний діалог – це йти назустріч один одному з протягнутою у любові рукою . Завдяки зичливості й відкритості Отців Другого Ватиканського собору до вірних Некатолицьких Церков і церковних спільнот світ отримав екуменічно спрямовані Соборові документи, які дали новий поштовх зусиллям із пошуку шляхів із відновлення церковної єдності. Завдяки його постановам, екуменізм перетворився з ініціативи окремих католиків на характерну рису діяльності всієї Католицької Церкви. Собор не лише схвалив екуменічні зусилля, але й своїми документами дав цінні богословські та практичні напрямні, якими й сьогодні керуються учасники екуменічного руху .
Отож, Другий Ватиканський собор був особливим у своєму новому ставленні до Східних Церков. Бачимо новий підхід, заснований на позиції поваги та партнерства до кожної Помісної Церкви. У Соборових документах остаточно подолано дискримінаційний принцип вищості римського обряду; підкреслено важливість обрядового розмаїття; наголошено, що Східні Католицькі Церкви мають право й обов’язок зберігати свій церковний обряд. Праця над збереженням наявної та відновленням утраченої обрядової ідентичності не лише важлива для тієї чи іншої Східної Католицької Церкви чи для всього католицького сопричастя, а набирає особливої актуальності в контексті зусиль із відновлення єдності між християнами .

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023