Бісик Мар'яна

Коли 27 березня 2022 року, після недільної Літургії, мій чоловік-священик попросив мене, щоб я як психолог підтримала парафіян та підказала, як справлятися з новітніми воєнними викликами, я поглянула іконостас. На ньому, у нашому парафіяльному храмі, старі ікони, кожна дбайливо зберігає підпис про подружжя фундаторів та дату кінця ХІХ століття. Пригадую, як зловила себе на думці, що уже втретє у стінах цього храму хтось говоритиме про війну, яка прийшла у нашу Батьківщину.
Здається, наша країна вже звикла боронити себе від агресії східного сусіда. Проте наші покоління досвідчили досить великого часу миру і незалежності. Тому нам усім зараз варто освоювати психологію воєнного часу, аби зберегти стійкість та Світло, яке є у наших серцях.
Чи є у нас вибір?

Віктор Франкл – австрійський психіатр та психотерапевт, який разом із родиною, під час Другої світової війни потрапив до концентраційного табору, сьогодні є мабуть одним із найбільш цитованих психологів в Україні. Пережитий там досвід, він переосмислив та видав у вигляді своїх книг. Одна із його цитат також може послужити нам ключем до розуміння, як віднайти себе в обставинах війни. Франкл каже: «У людини можна відібрати все, крім одного: останньої волі людини – вибирати власне ставлення до будь-яких обставин, вибирати власний шлях».
Найперше, що страждає у час війни, це – відчуття базової безпеки, такої основоположної визначеності у житті, що дає нам відчуття контролю. До 24 лютого 20220ми усі могли сказати, як буде виглядати завтрашній день: я прокинуся, помолюся, вип’ю кави та піду на роботу, працюватиму, спілкуватимусь з колегами, потім дім, сім’я, вечеря, сон… Ми знали, що у неділю підемо до храму… Більшість могла сказати, що робитиме і де буде через рік. Після 24 лютого це зникло. Ми відчуваємо, що життя дуже крихке, бо немає місця в Україні, а може і у світі, що можемо почуватися в безпеці. Ми розуміємо, що достатньо одного пострілу, вибуху чи ракети, щоб воно закінчилося. Жити зі свідомістю цього непросто. Думка про це забирає у нас відчуття впливу на своє життя. Наче вир війни підхопив нас і несе, а ми маленька краплина, яка не впливає на ситуацію. Та Франкл каже, що у нас є вибір – вибір вибирати ставлення, власний шлях, власну місію. Прислухаймося до свого серця у тиші та молитві, воно підкаже нам, який наш вибір, яка наша місія тут, де ми є.
Емоції – це просто реакції
У час війни кількість емоцій у нас надзвичайно помножується. Ми, наче маятник, можемо хитатися від паралізуючого страху до холодної впевненості, від величезного болю до величезної злості, від радості до смутку... Часом ми відчуваємо усе і одразу. Здається, що можна у цьому збожеволіти. Проте це не так. Емоції – є реакціями на все, що відбувається з нами. Уявіть, що ми вийшли на вулицю у мінливу весняну погоду. Вийшло сонце – відчуваємо тепло, сховалося і дмухнув вітер – нам стає холодно. Так і емоції. Це як наша внутрішня температура сприйняття. Тому точно не варто себе за них засуджувати чи придушувати. Емоції – це просто емоції, вони не є нами, ані нашою поведінкою. Вони, наче дощ, якому варто впасти. Коли ми відчуваємо злість, лють на ворогів – це не робить нас лихою людиною. Наша злість – це прагнення справедливості, прагнення, щоб зло було покаране, щоб Світло перемогло темряву. Наш біль і смуток як лакмусовий папірець каже, що ми співвідчуваємо усі, як один організм. А це є надзвичайною здатністю українців, однією із наших суперсил. Наша безпорадність і страх каже, що ми звичайна нормальна людина.
Емоції потребують нашої доброзичливості. Уявіть собі зараз свого друга чи подругу, близьку людину, яким важко, які страждають через війну, відчувають різні емоції. Уявіть, як би Ви її підтримали: можливо словом, жестом, чи вчинком. Як би Ви показали їй свою підтримку. Уявили? А тепер уявіть себе у такій же ситуації. Як би Ви підтримали самі себе? Словом, жестом, вчинком? Як би Ви показали підтримку самому собі? Якщо у результаті цього невеликого експерименту Ви помітили різницю, то Ви такі ж, як і більшість людей. Ми намагаємося бути емпатійими і співчутливими до інших, а до себе можемо бути досить жосткими чи навіть жорстокими.
Дозволяти собі простір, тобто часом просто побути в тиші і спитати себе, що я відчуваю, дозволити собі декілька хвилин відчувати ці емоції, поставитися до цього по-дружньому, доброзичливо, дуже корисна практика зараз.
Дзвони цінностей
У християнстві ми звикли до звуку дзвонів – вони нагадують нам про важливі речі, щось сповіщають. У час війни нам допомагають наші цінності – це своєрідний дзвін, який гучно нагадує, що для нас найважливіше у житті. У нас, як українців, зараз є багато спільних цінностей – це любити і захищати життя та нашу Батьківщину, турбуватися про ближніх, зрештою нести Світло свободи і правди для цілого світу. Звуки війни гучні, вони можуть заглушити звук від наших цінностей, тому добре є збирати собі такі нагадування, про те, що для нас дійсно важливе.
Пригадую собі два зображення, які надзвичайно мене зворушили. Перше, то «Київська мадонна» – стилізований малюнок матері, яка годує грудьми дитину, ховаючись у київському метро. Друге - відео старенького дідуся із Запоріжжя, який колише на руках маленького онука. Ці двоє людей для мене своєрідні дзвони, які нагадують, що крізь біль, страждання і загрози ми бережемо те маленьке Світло. Обличчя цих людей несуть відбиток війни, але обоє вони з трепетом обіймають маленьке дитя і неначе кажуть, що ми не знаємо скільки сил і часу треба буде, але Світло обов’язково переможе темряву. Україна переможе.

Я і війна: поради психолога // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022